Розділ 11 — Дихати вперше

Двоповерховий старий будинок у горах, запах дров, шерсть кішки на покривалі — дім бабусі Олега. Вона померла кілька років тому, і сюди ніхто не навідувався. Але Олег пам’ятав: сюди він колись тікав від батькових наказів. Тепер — із нею.

Анна ходила кімнатами, торкаючись речей, ніби шукала себе.

— Тут спокійно.

— Це ілюзія, — відповів Олег.

— Мені вистачає.

…

Ввечері вони сиділи на ґанку.

— Ким ти був до цього? — спитала вона.

— Солдатом. У сім’ї, де всі — генерали.

— А тепер?

— А тепер я той, хто не хоче віддати тебе назад.

— Це не звучить як свобода.

— Це звучить як вибір.

Анна довго мовчала.

— Я боюсь тебе. Бо ти — все, чого я не розумію.

— А я боюсь себе. Бо з тобою я не впізнаю себе.

…

Ніч була тиха. Анна не спала. Вона вийшла надвір, босоніж, у старій сорочці, яку знайшла у скрині. Літнє повітря пахло вогкістю. Вона стояла під зорями, коли Олег вийшов слідом.

— Ти не боїшся, що тебе знайдуть?

— Бо я не ховаюсь більше. Я живу.

Він підійшов ближче.

— Я не можу обіцяти тобі безпеку. Але я вже не можу уявити, що тебе нема.

Вона простягнула до нього руку.

— Не обіцяй. Просто будь.

І вперше між ними не було страху. Не наказу. Лише дотик. Лише тиша — що дихала двома серцями.

Трохи пізніше Анна згадувала розмову яка відбулась на ґанку. Вона лежала на ліжку в старій кімнаті бабусиного дому — на стелі плями від дощу, вікна завішені фіранками, що пахли пилом і сонцем. Але її тіло — напружене. Душа — неспокійна.

Вона встала. Сорочка спадала з плечей. У темряві вона вийшла на дерев’яну веранду. Повітря було насичене ароматом вологого листя й диму. Десь далеко закукурікав півень, хоча до світанку ще було далеко.

— Не спиться?

Вона здригнулась. Олег стояв біля дверей. Його темне волосся трохи розтріпане, сорочка розстібнута, груди — оголені, плечі напружені.

— Вибач, — мовила вона тихо. — Не хотіла турбувати.

— Я не спав, — його голос був низький, трохи хрипкий. — Я відчував тебе.

Вона повернулась до нього.

— Відчував?

— Твою тривогу. Своє бажання. — Він зробив крок до неї. — І страх.

Вона дивилась прямо в його очі.

— А ти не боїшся мене?

— Я боюсь лише того, що може зникнути.

— Я не зникну, — прошепотіла вона.

— Тоді скажи мені, що це не сон.

Він торкнувся її щоки, а потім — шиї. Його пальці були теплі, дбайливі. Вона затремтіла, але не відступила. Її долоні лягли йому на груди, повільно, ніжно.

— Я не кохала нікого, — зізналась. — Не вмію. Не знаю, як це.

— І я не вмів. До тебе.

Він нахилився. Їхні губи зустрілись. Спершу обережно — як проба. Потім глибше, жадібніше. Анна заплющила очі. Вона втрачала контроль — і їй це подобалось.

Його руки сковзнули по її талії, під сорочку. Її тіло відповіло блискавкою бажання. Вона зняла сорочку, не відводячи погляду. Він завмер — ніби боявся, що вона зникне, якщо моргне.

— Торкайся, — сказала вона. — Я твоя. Якщо ти — мій.

І він торкався. Губами, пальцями, душею. Не поспішав. Вона вигиналась, приймаючи кожну мить, кожен подих. Їхнє кохання було як втеча — палке, глибоке, відчайдушне.

Він шепотів її ім’я. Вона ридала від ніжності.

Вони злились у одне тіло. Одну думку. Одну втечу від світу.

Вона дивилась йому в очі. І він теж дивився - не відводячи очі, ніби тільки зараз вперше дійсно побачив її.

Рухи були спокійними, ніжними без поспіху. Тільки їхні тіла,дихання, дотики. За вікном шумів дощ. У середині них – тиша. Глибока, справжня.

Коли все закінчилося, Анна лежала а грудях Олега, слухаючи,як повільно б’ється його серце.

—    У тебе це вперше? – прошепотіла вона.

—    Вперше - не про тіло,- відповів він,- а про те, що це мало значення

Вона міцніше притулилась.

—    Я теж. Вперше – не боюсь.

…

Після — вони лежали мовчки. Її голова — на його грудях. Його долоня — на її талії.

— Якщо завтра все закінчиться, — прошепотіла вона, — я не пошкодую.

— Не буде "завтра", — відповів він. — Поки я дихаю — буде тільки ти.

Але навіть у цьому спокої щось тривожно калатало у вікно. Як знак: щастя не вічне. І вже хтось іде по їхніх слідах.