Розділ 19 — Паралелі

Анна
Сніг ріже щоки, наче дрібне скло. Кожен крок у глибокому заметі — мов удар. Вона не бачить нічого — лише дерева і білизну, що засліплює.
Анна біжить. Спотикається, падає, підводиться. Її руки тремтять. Губи потріскані, подих хрипкий. Вона тягне за собою сумку — майже пуста, але тягар її зовсім інший: пам'ять.
Їй здається, що серце ще б’ється в унісон з його — там, у хатині. Чи вже…
— Ні! — вигукує вголос, мов відганяє смерть думкою. — Він обіцяв…
Пам’ять ріже кадрами: ніч. вогонь. його руки. тепло. поцілунок. обіцянка.
Десь у далечині — постріл. Один. Потім другий.
Вона зупиняється. Світ завмирає. Вона притискає руки до вух.
— Живи, будь ласка. Тільки живи…
І біжить далі. Кожен крок — молитва.
Олег
Він вийшов із хатини мовчки. Не ховається — навпаки, стає помітно.
— Добрий ранок, — каже, коли бачить Артура. — Невже послали за мною, як за собакою?
Артур не знімає прицілу.
— Не за тобою. За нею. Але якщо треба — і тебе привеземо.
— Я — не в багажнику. Я — не дарунок для батька.
— Тоді вбий її сам. Так буде легше для всіх.
Олег усміхається. Його рука повільно тягнеться до кобури.
— Спробуй. Один на один.
Ілля раптом з’являється збоку — неочікувано, з гілок. Вистрілює.
Олег падає на одне коліно, але швидко — вогонь у відповідь. Постріл — Ілля кричить, хапається за плече, зникає за деревом.
Артур кидається в бік, ховається, стріляє в повітря.
Все відбувається за секунди. Сніг летить клубами. Запах крові. Глухий стогін.
Олег дихає важко, його рука поранена. Але він стоїть.
— Це все, Артуре? Сергій надсилає таких, як ви, замість прийти сам?
Артур мовчить. Потім відступає.
— Це не кінець, Олеже. Це початок.
— Знаю. І цього разу — я граю за власними правилами.
Сніг знову падає. Кров змішується з ним. Тиша не повертається — лишається невідомість.