Розділ 18 — Сліди на снігу

Ранок. Білий, мов змова. Сніг хрустить під ногами — надто гучно.
Двоє чоловіків ідуть лісом. Один високий, з холодними очима — Артур, давній охоронець Сергія. Другий — молодший, жилавий, з поглядом вовка, — Ілля, новий «спеціаліст», якого Сергій привів з темних справ.
Артур дивиться на сліди.
— Вони тут ночували. — Він присідає, торкається снігу. — Двоє. Вогонь був. Один стояв на варті.
Ілля озирається. Його рука лягає на кобуру.
— Ти певен, що цей хлопець — не просто охоронець?
— Він син Сергія. Вихований без жалю. Але щось пішло не так.
Ілля усміхається напівкриво.
— Жінка?
— Можливо.
Вони доходять до хатини. Артур зупиняється.
— Тут вони ще. Вогонь не згас. Повітря свіже, але не порожнє.
— Тобто ми зараз зайдемо… і? — Ілля напружено стискає пальці.
Артур дістає пістолет.
— Не заходь. Обійдемо. Вони можуть чекати.
**
У хатині — глухий стукіт.
Анна прокидається першою. Її тіло ще в теплі Олега, але очі вже повні тривоги.
— Олег… ти чуєш?
Олег прокидається миттєво. Погляд — гострий. Він хапає зброю. Вислизає з-під пледа, встигає прошепотіти:
— Вони тут.
Анна тремтить, натягує сорочку, шукає взуття. Її руки не слухаються.
— Вихід ззаду? — питає вона.
Олег киває.
— Але його видно. Побіжиш — стрілятимуть.
— А що робити?
Олег дивиться їй у вічі.
— Довірся мені.
Він підходить до дверей. Стає осторонь. Його дихання рівне, лице — кам’яне.
— Вони не знають, що ми все ще тут. Я вийду — відведу їх. А ти біжи на північ. Там стежка, вона виведе до ферми.
— Ні! — Анна хапає його за руку. — Ми тільки знайшли одне одного. Я не відпущу тебе так!
— Анно. — Його голос твердий, але очі повні болю. — Якщо я помру — то тільки знаючи, що ти вільна.
Вона цілує його. Різко. Болісно.
— Повертайся. Інакше я тебе знайду. Навіть у пеклі.
Олег усміхається.
— Добре.
І виходить.
Тиша знову. Але вже інша — перед пострілами.