Розділ 16 — Тиша, що дихає страхом

Невелика хатина в лісі. Дах похилий, але сухо. Пахне вогким деревом і димом. У кутку — розпалене вогнище, яке ледве жевріє.
Олег сидить біля дверей, тримає в руках стару рушницю. Час від часу озирається.
Анна спить на розкладеному матраці. Її волосся розкидане по подушці. Вона здається спокійною — вперше за довгий час. Але насправді її сон — поверхневий, як у звіра, що боїться.
Олег кидає погляд на неї. І не може відвести очей.
Його серце, колись мовчазне, тепер б’ється гучно. Вперше — не на наказ. Вперше — не від страху.
Він пригадує, як вона дивилась на нього в темряві, як простягнула до нього руку, не питаючи дозволу — просто приймаючи його тінь. І він дозволив їй побачити людину, яку ховав навіть від себе.
Анна прокидається. Її очі зустрічаються з його.
— Ти не спиш? — шепоче.
— Не можу.
— Через мене?
— Через усе. І через тебе — теж.
Вона підводиться, повільно підходить.
— Якщо ти хочеш піти — йди. Я витримаю. Вже звикла.
Олег дивиться на неї мовчки.
— Я не хочу йти. Але… я не знаю, ким я стану, якщо залишусь.
Анна торкається його руки.
— Ти не такий, як він. Я це бачу.
— Ти не знаєш, що він зробив з моїм дитинством. Я думав, що його любов — це покарання. І тому сам став зброєю.
— Тоді залиш ту зброю. Стань собою.
Тиша. Він повільно кладе рушницю на підлогу.
І вперше — дозволяє собі заплющити очі поряд із кимось.
Того ранку вони прокидаються разом. Не як втікачі, а як двоє живих.
Але вже за кілька кілометрів від хатини — двоє людей знаходять сліди. Переслідувачі зовсім близько.