РОЗДІЛ 5 ЗУСТРІЧ

Він не стукав.

Анна почула, як рипнули двері внизу, як хтось пройшов через кухню й піднявся дерев’яними сходами. Її пальці судомно стискали ніж від хліба. Вона знала: це не випадковий перехожий. Це — він.

Він зайшов до кімнати, не поспішаючи. Високий, одягнений у чорне, без тіні втоми чи емоцій. Його очі ковзнули по закутку, де вона стояла.

— Анна? — спокійно запитав він.

Вона мовчала. В очах — виклик.

— Якщо ти мене торкнешся… — вона стиснула ніж.

— Не треба виставляти себе дурною, — відповів він без тіні емоцій.

— А ти не плутай покору з дурістю, — вистрілила вона.

Він кивнув, неначе визнаючи влучність удару.

— Я не збираюсь тебе зачіпати. Моє завдання — повернути. Живою й неушкодженою. Все інше — не мій вибір.

— І ти просто послухаєшся?

— Так мене виховували.

Анна стояла мов статуя. У неї трусились руки, але голос був сталевий:

— Мене не повернуть. Ні ти, ні твій господар. Я не товар.

Він дивився мовчки. І раптом — опустив погляд.

— Я знаю.

Її це збило. Лише на мить.

— Чому тоді ти тут?

— Бо мене навчили бути інструментом. І якщо я не привезу тебе — він відправить когось гіршого.

Мовчанка. Тиша між ними стала ще густішою.

— Скільки тобі платять? — прошепотіла вона.

— Все життя. Свободою.

І тоді вона зрозуміла: він не вовк. Він — пес на ланцюгу. Але навряд чи знає, що може вирватись.

Будинок скрипів, дихаючи старістю. Олег розпалив піч, знайшов ковдру, розклав на ліжку, мов солдатський спальник. Він діяв мовчки, впевнено, і це дратувало Анну.

Вона сиділа на підвіконні, підібгавши ноги.

— Ти завжди такий мовчазний?

— А ти завжди така голосна?

— Тільки коли мушу боротись.

Олег не відповів. У його погляді щось змінилося. Не зневага, не зверхність — інтерес. Несподівано.

— Чому ти втекла? — тихо спитав він.

Анна витримала паузу.

— Бо не хочу бути розрахунковою помилкою. Бо не хочу, щоб мене продавали.

Вона подивилась прямо в очі:

— Бо мені страшно. Але ще страшніше — жити з людиною, яка не любить нікого. Навіть себе.

Тиша. Вона чекала від нього зневаги. Але натомість…

— Я теж не хотів сюди їхати. Але тут — вперше тихо.

Вона здивовано зиркнула на нього.

— Що?

— Вдома завжди шум. Не голоси — очікування. Коли мовчать і дивляться, ніби ти маєш бути кимось, кого не просив бути.

Олег сів біля печі, тримаючи руки над вогнем. Його пальці були сильні, але обережні. Вперше вона побачила в ньому щось... людське.

— Завтра ти спробуєш мене змусити повернутись? — запитала вона.

— Ні. Я запропоную. А ти відмовишся. А далі — подумаємо.

— Ти бунтуєш?

— Я вчуся говорити «ні».

Їх погляди зустрілися. І в тій тиші, де не було жодного дотику — народжувалась довіра. Ще не віра. Але вже не страх.