Розділ 7 — Перехрестя

Вони прокинулись одночасно.
Не від світла — від тиші, яка здавалася нестерпно штучною.
Олег звівся першим.
— Хтось поруч.
Анна навіть не встигла злякатись, як він уже загасив вогонь у печі й підійшов до вікна.
— Чорна автівка. Без фар. Троє.
— Це твій батько?
— Його люди.
Анна стиснула руки в кулаки.
— Значить, ти привів їх.
— Ні. Я мовчав.
— Але вони тут.
Він не сперечався.
— Збирайся. Виходимо ззаду. Там ліс — кілометрів п’ять до залізниці.
— Ти рятуєш мене?
— Я рятую себе.
Анна встигла схопити свій рюкзак, коли вікна затремтіли від першого удару. Вони вийшли через чорний хід, не промовивши більше й слова. В лісі Олег ішов попереду, але щохвилини обертався — не тому, що боявся втратити орієнтир, а тому що вперше боявся втратити когось.
…
На станції вони сиділи в напівтемряві, сховавшись між вантажними контейнерами. Вона тремтіла, він мовчки зняв куртку й накинув їй на плечі.
— Як довго ти будеш тікати зi мною? — прошепотіла вона.
— Поки не зрозумієш, що я більше не віддам тебе назад.
— Навіть якщо доведеться стати ворогом батькові?
— Я ніколи не був йому сином. Лише зброєю.
Спогади дитинства Олега спливли картинкою перед очима
… Дитяча кімната з голими стінами. Він сидить на підлозі, грається дерев’яним мечем.
У дверях стоїть батько — Сергій. Холодний погляд, обличчя без тіні усмішки.
— Ти повинен бути сильним. Ніхто не буде тебе жаліти.
— А де мама? — питає малий.
Тиша. Лише стиснені кулаки батька.
— Її більше нема. Вона померла, коли народила тебе.
Потім — темрява. І холод у серці.
Олег відвів погляд на мить. Анна це помітила.

Вона подивилася на нього — і вперше побачила не виконавця наказів, а людину, яка вперше обирає серцем.
І це лякало сильніше за погоню.