Розділ 13 — Витримка

Офіс Сергія був схожий на бункер — сірі стіни, товсті штори, старий годинник на стіні, що давно зупинився. Він сидів за масивним дубовим столом, у кріслі з високою спинкою, схрестивши пальці перед собою.
Навпроти — Марія.
— Ти нервуєш, — тихо сказав він.
— Ні, — спокійно відповіла вона. — Просто не виспалась.
— Мені завжди було цікаво, як ти вмієш брехати. Це природно чи ти навчилась?
Марія не зрушила з місця. Її очі були спокійні, але в пальцях — ледь помітне напруження.
— Якщо ти мене в чомусь звинувачуєш — скажи прямо.
— Я не звинувачую. Я перевіряю. І знаєш що? — він підвівся. — Коли я доручаю тобі щось важливе, а результату нема, я починаю думати. Не серцем. Холодно. Логічно.
— І до яких висновків ти дійшов?
Сергій обійшов стіл, зупинився поруч. Нахилився, дивлячись їй в очі.
— Що або ти не така розумна, як здавалась, або…
— Або?
— Або ти не на моєму боці.
Марія мовчала. Усередині в неї усе стискалось. Але обличчя — кам’яне.
— Ти знаєш, — сказав Сергій, — я колись довіряв жінці.  І вона зрадила мене. Думала, що я не дізнаюсь.
— Ти помстився?
— Ні, — його очі холодні. — Я дозволив їй жити. Але зробив так, щоб кожна хвилина того життя була — її покаранням.
…
Марія підвелась.
— Якщо ти мені не довіряєш — я можу піти.
— Ти нікуди не підеш, — його голос обірвав її різко. — Ти залишишся тут. Поки я не вирішу, що з тобою робити.
— І що? Замкнеш у клітці?
— Краще. Я дам тобі вибір. Або ти повертаєш мені тих, хто втік. Або ти приєднуєшся до них. У лісі. Без захисту.
Марія вийшла з кімнати мовчки. Її кроки були спокійні. Але руки — стискались у кулаки.