Розділ 6 На межі довіри

Анна прокинулась ще до світанку. Тиша була такою глибокою, що здавалося, весь світ затаїв подих разом із нею. Холод торкався щік, але вона не зворухнулась. Її очі вперто вдивлялись у темряву, де слабкий силует Олега сидів біля вогню, не зводячи погляду з полум’я. У ньому було щось загрозливо спокійне. Внутрішній тривожний голос нашіптував: «Тікаєш від вовка — натрапляєш на хижака ще небезпечнішого».

Олег мовчав. Він не ставив запитань, не вимагав пояснень. Але саме ця стриманість і змушувала її нервувати. Його погляд був наче лезо — холодний, гострий, точний. Анна відчула, що він спостерігає за нею з тією самою концентрацією, з якою мисливець стежить за здобиччю, ще не вирішивши — знищити чи відпустити.

— Ти не схожа на дівчину, яка звикла спати на сирій землі, — його голос, тихий і рівний, прорізав мовчанку.

— А ти не схожий на того, хто рятує незнайомок, — не стрималась вона.

Олег злегка посміхнувся. Але в усмішці не було тепла — тільки втома.

— Я не рятую. Я виконую наказ. Іноді різниця між цим — життя і смерть.

Анна встала повільно, обережно, наче боялась щось зруйнувати в цій крихкій рівновазі між ними.

— Чий наказ?

— Мого батька. Твого майбутнього чоловіка.

Ці слова впали, як камінь у воду, піднявши хвилю холоду. Вона опустила голову, щоб він не побачив, як змінилось її обличчя. Сергій... Навіть тут, навіть зараз, він тримав її у лещатах.

— І що далі? Пов’язуєш мені руки й ведеш, як худобу на ринок?

— Я не в’яжу руки жінкам. Особливо тим, хто досі бореться, — він підвівся і наблизився, його фігура нависла над нею, але в погляді не було погрози — тільки щось незрозуміле.

— Але я не дозволю тобі втекти.

Анна зробила крок назад, але коріння, що випирало з землі, змусило її похитнутись. Вона схопилась за його руку. На мить між ними виник дотик — короткий, але надто справжній. І в тому дотику було більше, ніж у всіх словах за цю ніч. Він не відсмикнувся. Її пальці тремтіли, а його долоня залишалась незворушною. Лише очі змінились — щось ворухнулось у них, щось небезпечне... і водночас живе.

— Чому ти не хочеш, щоб я втекла?

Олег мовчав так довго, що вона вже подумала, що він не відповість. Але він таки заговорив:

— Тому що якщо ти втечеш, мені доведеться йти за тобою. А я не знаю, чи зможу зупинитися.

Ці слова обпалили її сильніше, ніж багаття. Вона не знала, що саме лякає більше — його щирість чи те, як сильно її притягує ця небезпека, цей темний магнетизм. Анна відчула, як щось змінюється в ній — не любов, ще ні. Але вже не страх.

Ніч поглинала кожен звук, залишаючи їх удвох — дві душі, кожна зі своїм пеклом, які зіштовхнулись на межі чужих боргів і власної свободи