Розділ 17 — Ніч перед бурею

Хатина стояла наче вирвана з іншого світу — світу, де ще можлива тиша. Вогонь у каміні потріскував, кидаючи м’яке світло на дерев’яні стіни, а тіні ковзали по них, як спогади.
Анна сиділа, загорнувшись у плед, біля вогню. Її пальці тримали чашку з гарячим чаєм, хоча той давно охолов. Вона не пила. Просто гріла долоні, ніби шукала вогню не в рідині, а в собі.
Олег мовчки дивився на неї. Лежав на підлозі, поклавши голову на руку. Він не міг відвести очей — не від її тіла, від того, як її волосся спадало на ключиці, як вона злегка згорбилась, ніби несла невидиму вагу.
— Не спиш, — сказала вона, не озираючись.
— Я не звик спати, коли спокійно. Це лякає більше, ніж постріли.
Вона повернула голову, їхні погляди зустрілись. Її очі були не дівочі — втомлені, глибокі, повні тиші й болю.
— Тобі боляче, коли ти дивишся на мене? — тихо запитала вона.
— Ні. — Його голос ледь не зірвався. — Болить, коли я думаю, що ти підеш.
Вона підвелась і підійшла до нього. Впала на коліна, заглянувши в очі.
— А якщо я залишусь?
Він не одразу відповів. Погладив її щоку, доторк ніжний, мов вперше торкається живого. Потім сказав:
— Тоді я забуду, ким мене зробив він. І, можливо, стану тим, ким міг бути… до нього.
Анна мовчки притулилась чолом до його лоба. Вони сиділи так, не рухаючись, лише дихання зливалося у спільному ритмі.
І раптом вона зняла плед і поклала його на підлогу. Лягла поруч, спиною до нього, але близько — настільки, щоб відчувати його тепло.
— Я боюся, — прошепотіла.
— Чого?
— Що це сон. Що на ранок ми знову будемо ворогами. І я знову стану для когось валютою, покутою, полем битви.
Він торкнувся її плеча, повільно, обережно. Потім пригорнув до себе.
— Ти не моя плата. Не мій обов’язок. І навіть не моя надія.
— А хто ж я?
— Ти — єдина причина, чому я більше не хочу бути тим, ким був.
Її очі наповнились сльозами — не від страху, а від того, що вперше за довгий час вона відчула: її не хочуть використати.
Він цілував її повільно, не наче володів нею, а наче вивчав: кожну рису, кожен зітх, кожну тінь болю, що ще жила в її тілі. Її долоні тремтіли, коли торкались його спини, але вона не відштовхувала — впускала.
Тіло до тіла, але більше — душа до душі.
Це була не ніч кохання — це була ніч прощення: себе, одне одного, тих, хто їх зламав.
І вогонь палав далі, поки за вікном щось хруснуло в темряві. Але вони цього не чули.