Кабінет Сергія був стерильним, мов операційна. Жодної зайвої деталі. Все — контроль і холод.
Олег стояв, витягнувшись перед батьком, як солдат на вогневій позиції. Гостре підборіддя, спокійний погляд, кам’яна постава. Все в ньому говорило: «я не думаю — я виконую».
— Вона втекла, — сказав Сергій, не підіймаючи очей від телефону.
— Хто?
— Анна Вікторівна Костенко. Наречена.
Олег кліпнув раз, і цього вистачило, щоб Сергій обірвав розмову.
— Ти здивований?
— Я не знав, що в мене буде наречена, — сухо відповів Олег.
— Не в тебе. В мене.
Пауза. Олег не зрушив. Сергій підвів очі:
— Знайди її. Привези. Без бруду. Без розголосу.
— Вона неповнолітня?
— Вісімнадцять виповнилось два місяці тому. Все в межах закону. Ти їдеш сьогодні.
Олег хотів запитати «чому я», але не запитав. Його не вчили ставити питань.
Він повернувся й мовчки вийшов, уже плануючи маршрут, перевіряючи зв’язки, зв’язуючись із водієм.
І лише одна думка бентежила його — дівчина, яка втекла від батька, здатна втекти й від нього.
Х
#2876 в Сучасна проза
#10096 в Любовні романи
#3931 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 14.06.2025