Я не можу поворухнутися. Мої руки застигли в повітрі. Я дивлюся то на гроші, то на рамку з фотографією.
— Олесю? З вами все гаразд? Ви так поблідли... — стурбовано запитує Карина, роздивляючись моє обличчя.
— Це... — мій голос звучить як чужий, тріснутий, сухорлявий шорхіт. Я вказую тремтячим пальцем на рамку. — Вибачте... ненароком глянула. Це... це ваш чоловік?
Карина посміхається — тепло, пишно, із щирою ніжністю та гордістю, яка зазвичай буває лише у жінок, які почуваються повністю захищеними й коханими.
— Так, це мій чоловік, Олександр, — відповідає вона без тіні сумніву. — Він відомий бізнесмен, володіє великою будівельною компанією. Постійно в роз’їздах, у відрядженнях, багато працює ради нас із Софійкою. Але на день народження доньки завжди скасовує всі зустрічі.