3 Олеся

Дзвінок у двері лунає рівно о восьмій.

Я здригаюся, ледь не випустивши з рук виделки, які саме викладала біля тарілок. Серце зупиняється, а потім починає калатати десь у самій горлянці, заважаючи зробити ковток повітря.

Іду відчиняти. На порозі стоїть Євгенія Василівна у своєму улюбленому суворому костюмі, поруч її сестра з чоловіком, а за їхніми спинами… Саша.

Мій чоловік. Свіжий, посміхнений, у бездоганно випрасуваній сорочці.

— Ой, Олесю, уявляєш, ми прямо біля під’їзду зустрілися! — гучно, з притаманним їй владним тоном щебече свекруха, заходячи до передпокою та підставляючи щоку для формального цілунку. — Саша якраз із відрядження під’їхав, каже, такі жахливі затори на в’їзді в місто!

— Так, люба, ледве встиг, — Саша підходить до мене, м’яко обіймає за талію й цілує у скроню. Його губи теплі, від нього пахне дорогий парфумом і… ледь відчутним, солодким запахом ванілі та дитячого свята. — Я так поспішав до тебе. Вибач, що не дзвонив, за кермом був.

Мене від його дотику наче струмом пробиває. Усе всередині стискається в крижаний вузол. Дивлюся в його рідні карі очі — ті самі, у яких завжди шукала захисту, — і бачу там лише абсолютну, спокійну, доведену до досконалості брехню.

Гості проходять до вітальні, захоплено ахають від накритого столу, розсідаються за порцеляну та кришталь. Євгенія Василівна вже оцінювально розглядає лосося у вершках. Саша збирається покласти собі салат і вже відкриває рот, щоб видати чергову вигадану історію про «важкі дороги з Харкова».

Я розумію: я не витримаю цього вистава. Якщо я зараз сяду поруч і буду удавати турботливу дружину, слухаючи його брехню та похвали свекрухи, я просто збожеволію прямо за цим святковим столом.

— Сашо, пройди зі мною на хвилину в кабінет, — перебиваю я його на пів слові. Голос звучить металево й тихо, але настільки чужо, що навіть свекруха на мить замовкає із виделкою в руці.

— Олесю, ну що таке? Гості за столом, давай потім… — намагається посміхнутися Саша, але в моєму погляді, мабуть, є щось таке, від чого його посмішка миттєво згасає.

— Зараз. Це терміново.

Він зітхає, киває гостям з вибачливою посмішкою («Жіночі справи, зараз повернуся») і йде за мною в кабінет. Я зачиняю важкі дубові двері, відрізаючи нас від гомону вітальні.

Кімната занурена в напівтемряву. Саша спирається на край робочого столу, складає руки на грудях і дивиться на мене трохи роздратовано:

— Олесю, що за демарш? Мати й так завжди шукає привід прискіпатися, а ти…

— Я сьогодні була у Карини, — спокійно й чітко вимовляю я кожне слово, дивлячись йому прямо в очі. — Я привезла торт на день народження вашої доньки Софії. Їй сьогодні виповнилося три роки.

Повітря в кабінеті стає густим, як цемент.

Я чекала чого завгодно: що він почне викручуватися, казатиме, що я божевільна, що це якась помилка, розіграш, збіг обставин. Я чекала спалаху гніву чи переляку.

Але Саша навіть не здригнувся.

Його обличчя в одну секунду втрачає маску турботливого чоловіка. Очі стають холодними, відстороненими й діловими. Він не заперечує. Жодним словом. Жодним жестом.

Він повільно випростується, дістає з кишені штанів телефон, повертає його екраном донизу і дивлячись на мене абсолютно пустим поглядом, тихо запитує:

— І що ти збираєшся робити?