9 Інтермедія

Чорний позашляховик Євгенії Василівни непомітно стоїть у затінку сусідніх будинків, від самого початку розриву цього жалюгідного сімейного фарсу. Вона бачила все. Вона бачила, як  вийшла це жалюгідне дівчисько — з однією-єдиною поношеною сумкою, горбатячись під її вагою.

Коли червоне світло таксі зникло за рогом вулиці, Євгенія Василівна відчула, як із її грудей виривається глибокий, майже фізичний стогін полегшення. Наче з плечей зняли важкий кам’яний мішок, який вона тягла за собою цілих п’ять років.

Господи, як же вона її ненавиділа!

З першого ж дня, коли Саша привів цю Олесю додому, Євгенія Василівна не могла дивитися на неї без огиди. Якась вискочка з нізвідки! Сирота, дівчисько без роду і племені, яка обплутала її хлопчика своїми жалюгідними маніпуляціями. Хіба для цього вона ночами не спала біля його ліжечка, коли він хворів? Хіба для цього наймала найкращих репетиторів, віддавала в престижні європейські коледжі, давала блискучу освіту й виховувала справжнього чоловіка вищого кола? Щоб він усе це кинув до ніг якоїсь безродної дворняги, чиє походження губиться десь у брудних провулках провінційних притулків? Донька якихось маргіналів і її синочка! 

Коли їхній рід веде своє коріння від славетних князів Острозьких, коли кожна крапля крові в жилах її родини має історичну вагу — її єдиний син зв'язався з кондитеркою-недобитком! Це було не просто розчаруванням. Це була особиста образа, ляпас усій їхній династії.

Але тепер усе скінчено. Ця помилка природи нарешті забиралася геть з їхнього життя.

Євгенія Василівна киває водію, той  різко вмикає запалювання, підганяє автомобіль до парадного входу і жінка рішуче виходить на холодний тротуар. Усередині квартири ще панує запах чужого роздратування, але жінка навіть не збирається з цим рахуватися.

Вона дістає телефон і одразу ж набирає номер керуючого цілодобовою клінінговою службою. Їй байдуже, що на годиннику вже за північ.

— Завдання на зараз, — холодно й владно карбує вона слова в трубку, переступаючи поріг квартири. — Мені потрібна повна, тотальна дезінфекція елітних апартаментів. Мийте все: підлогу, стіни, ручки дверей, меблі. Вибийте звідти кожен квадратний сантиметр. Я хочу, щоб до ранку тут не залишилося ані найменшого духу, ані сліду цієї самозванки. Зрозуміло? Витрати мене не хвилюють.

Кинувши трубку, вона самовдоволено кидає сумочку на мармуровий комод. Вона не чекатиме приїзду клінінгу тут — вона має власні справи в цій квартирі. Значно важливіші справи.

Євгенія Василівна рішучою, твердою ходою піднімається на другий поверх і спрямовується до головної спальні. Саме тут Олеся останні роки ділила ліжко з її сином.

Вона відчиняє гардеробну і бридливо морщиться, дивлячись на те, що залишилося. Але її цікавить не одяг. Євгенія Василівна починає методично, з холодною розважливістю ревізувати скриньки та полиці. Усі ювелірні вироби, які Саша купував своїй дружині за ці роки — діамантові сережки, золоті браслети, коштовні персні, які колись так легко й бездумно дарував син цій провінціалці, — летять у великі дорожні сумки, принесені з машини. Вона згрібає все металевим, безжальним рухом, не залишаючи ані найменшої дрібниці. Ця жінка не має права володіти родинними цінностями вищого гатунку. Це все належить їхньому колу, їхній родині, а не випадковим перехожим із вулиці.

Напхавши кілька важких торб блискучим золотом і коштовностями, хутром і дорогим одягом,  вона витягає їх у коридор і одним дзвінком викликає свого особистого водія, який чекає внизу. Через кілька хвилин мовчазний чоловік забирає мішки, вивозячи їх із квартири.

Тепер залишається найголовніше.

Євгенія Василівна повільно йде до робочого кабінету Саші. Двері відчинені напівзачинено. Усередині панує напівтемрява, розірвана лише світлом ліхтарів із вулиці. Вона підходить до масивного дубового столу, за яким її син щодня вирішує долі мільйонних контрактів.

У стіні за картиною схований сейф. Вона чудово знає код — Саша колись довірив його матері, коли оформлював документи на компанію.

Жінка завмирає перед сейфом. На мить у її душі прокидається легкий сумнів — чи варто? Син зараз на згоряючому об'єкті, у стресі, розбитий новиною про розлучення... Але цей сумнів зникає так само швидко, як і з'явився. Її обличчя застигає в масці залізної впевненості.

Ні. Вона робить це заради нього. Син занадто м'який, занадто сентиментальний. Він міг би залишити цій шахрайці половину бізнесу або дозволити їй витягнути з рахунків зайві гроші під час судової тяганини.

Євгенія Василівна швидко набирає цифрову комбінацію. Дверцята сейфа безшумно відчиняються.

Усередині акуратними стовпчиками лежать пачки готівки у валюті та найголовніші документи: оригінали прав власності на нерухомість, закриті угоди, акції підприємств та папери на ключові будівельні об'єкти. Вона не вагається більше ні секунди. Швидкими, але впевненими рухами вона вигрібає всю готівку до останньої купюри і складає найважливіші папки в шкіряний портфель.

Вона зачиняє сейф, опускає картину на місце і глибоко вдихає повітря.

Так, він зараз буде розлючений. Так, можливо, спочатку він кричатиме або вимагатиме пояснень, коли помітить зникнення документів та грошей. Він не віритиме що ОЛеся могла їх забрати.  Але Євгенія Василівна посміхається тонкою, холодною усмішкою. Вона знає свого сина краще за будь-кого. Згодом він повірить в віроломство дружини. 

Вона абсолютно впевнена: пройде зовсім небагато часу, і Саша ще приїде до неї, стане на коліна або скаже «дякую» за те, що мати врятувала його імперію від навали цієї жадібної безродної пиявиці.

У цей момент унизу в прихожій лунає гуркіт — прибула бригада клінінгової служби з потужним обладнанням, готова вимивати кожен міліметр цього простору від присутності Олесі. Євгенія Василівна бере портфель із грошима й документами, гордо розправляє плечі і вирушає до виходу. Жінка, яка знає ціну крові й золоту, завжди отримує те, чого хоче.