1 Олеся

Тримаю коробку обома руками, майже не дихаючи. Спеціальний термокороб затиснутий у долонях так міцно, що пальці починають німіти, але для мене це стандартний робочий стан. Останні п’ятнадцять хвилин дороги я їхала зі швидкістю равлика, минаючи кожну ямку на асфальті, бо всередині — моє маленьке кондитерське диво. Трьохярусний авторський торт із найніжнішим бісквітом, фісташковим кремом, свіжою малиною та дзеркальною глазур’ю глибокого бірюзового відтінку. На верхівці — витончені цукрові хмаринки й цифра «3» із золотим напиленням.

Замовлення було термінове, коштовне і вимогливе. «На триріччя моєї маленької принцеси, усе має бути бездоганно», — звучно щебетала у слухавку клієнтка.

Піднімаюся мармуровими сходами до масивного приватного будинку в одному з найпрестижніших передмість. Архітектура вражає: високі панорамні вікна, колони, доглянутий газон та дорогі авто на під’їзній алеї. Натискаю на сріблясту кнопку дзвінка.

За дверми лунає м’яка мелодія, і за мить дубові двері безшумно відчиняються.

— Ой, ви вже зі своїм шедевром! Заходьте швидше, не стійте на протязі! — зустрічає мене сяюча усмішкою струнка блондинка років двадцяти п’яти.

Вона виглядає так, ніби щойно зійшла зі сторінок глянцевого журналу: ідеальна укладка м’якими хвилями, шовковий домашній костюм пастельного кольору, непомітний, але дорогий макіяж. Будинок усередині просто сліпить розкішшю. Високі стелі, кришталеві люстри, світлі меблі з натуральної шкіри та дерева. Загальна атмосфера в холі абсолютно святкова — всюди висять пастельно-рожеві та золоті повітряні кульки, гірлянди, а у вітальні видно величезну фотозону з написом «Happy 3rd Birthday, Sofia!».

— Доброго дня! Я Олеся. Привезла торт для Софійки, — кажу я, намагаючись посміхатися максимально професійно й обережно ступаючи на поліроване мармурове покриття підлоги.

— Я Карина! Ох, Олесю, я так хвилювалася! Поставте, будь ласка, ось сюди, на цей острівець на кухні, — Карина проводити мене у простору, затоплену сонячним світлом кухню-вітальня.

З-за дивана раптом вибігає маленька дівчинка в пишній рожевій сукні, схожій на хмарку. У неї кучеряве темне волосся та великі, виразні карі очі. Вона підбігає до матері й обіймає її за ногу.

— Мамочко! Це вже торт? Це мій торт із хмаринками? — щебече малеча, підстрибуючи на місці.

— Так, сонечко, це твій торт, — Карина присідає біля доньки, поправляє їй бантик і цілує в щоку. — Але різати будемо, коли приїде тато.

— А коли тато прийде? Ну коли-коли? Він обіцяв, що буде раніше! Він привезе мені великого ведмедя? — дівчинка крутиться навколо своєї осі, сміючись.

— Прийде дуже скоро, принцесо. У тата були важливі справи в офісі, але на твоє свято він ніколи б не запізнився, — м’яко відповідає Карина, а потім повертається до мене. — Вибачте, Олесю, вона від самого ранку тільки про батька й говорить. Вони у нас просто нерозлучні, Саша її обожнює, пестить до неможливості.

Поки я акуратно знімаю верхню кришку термокороба й демонструю торт, моє серце робить дивний, ледь помітний поштовх. Саша. Звичайне ім’я. Мого чоловіка теж звати Олександр. Скільки Саш живе у цьому місті? Тисячі.

— Боже, яка краса! Це просто казково! — захоплено вигукує Карина, розглядаючи десерт. — Олесю, ви справжня чарівниця! Зараз я з вами розрахуюся.

Вона відходить до невеликого консольного столика біля стіни, де лежить її сумочка, щоб дістати кошти. Дівчинка тим часом заворожено дивиться на десерт, намагаючись пальчиком дотягнутися до цукрової хмаринки.

— Софійко, но-но-но, торкатися ручками поки не можна, — лагідно посміхаюся я дитині, закриваючи десерт прозорим ковпаком.

Чекаючи на розрахунок, я мимоволі оглядаю кімнату. На поличках консолі біля сумочки Карини стоять кадри в дорогих срібних рамка. Сімейні фотографії.

Моє дихання переривається.

На найближчому знімку — Карина в пологовому будинку, виснажена, але щаслива, тримає згортку з немовлям. А поруч із нею стоїть чоловік. Він цілує її у скроню й ніжно обіймає за плечі.

Він.

Моя голова починає легенько паморочитися. Зір фокусується на обличчі чоловіка з фотографії. Рідне, знайоме до найменшої зморшки обличчя. Ті ж самі густі темні брови, трохи клиноподібне підборіддя, та ж сама легка сивина на скронях, яку я особисто підстригаю йому щомісяця. Ті ж самі руки з годинником...

Це мій Олександр. Мій Саша. Чоловік, із яким ми разом вже стільки років. Чоловік, який сьогодні вранці поцілував мене в губи, сказав, що їде у термінове відрядження на переговори по будівництву нового об'єкта, і попросив не сумувати.

Підлога під ногами неначе провалюється. Повітря стає розпеченим і нестерпно важким, воно не проходит у легені.

— Олесю, ось, тримайте. Тут сума за договором і чайові за таку оперативність, — Карина повертається до мене, простягаючи купюри.

Я не можу поворухнутися. Мої руки застигли в повітрі. Я дивлюся то на гроші, то на рамку з фотографією.

— Олесю? З вами все гаразд? Ви так поблідли... — стурбовано запитує Карина, роздивляючись моє обличчя.

— Це... — мій голос звучить як чужий, тріснутий, сухорлявий шорхіт. Я вказую тремтячим пальцем на рамку. — Вибачте... ненароком глянула. Це... це ваш чоловік?

Карина посміхається — тепло, пишно, із щирою ніжністю та гордістю, яка зазвичай буває лише у жінок, які почуваються повністю захищеними й коханими.

— Так, це мій чоловік, Олександр, — відповідає вона без тіні сумніву. — Він відомий бізнесмен, володіє великою будівельною компанією. Постійно в роз’їздах, у відрядженнях, багато працює ради нас із Софійкою. Але на день народження доньки завжди скасовує всі зустрічі. Сьогодні ось теж казав, що ледве вирвався з «важливих переговорів».

«Ледве вирвався з важливих переговорів»...

Кров пульсує в скронях із глухим, молотячим звуком. Бам. Бам. Бам.

Я механічно беру гроші, навіть не перераховуючи їх, і затовхую в кишеню. Намагаюся втримати обличчя і не розплакатися прямо тут, перед цією незнайомою щасливою жінкою та її малою донькою.