6 Олеся

За святковим столом панує вишукана, але напружена атмосфера. Свічки м’яко освітлюють білосніжну скатертину, кришталь і страви, які я готувала з таким трепетом кілька годин тому. Лосось у вершках, хрумка картопля, канапки з ікрою — гості вже пробують усе й нахвалюють частування. Але кожен шматок застрягає в мене в горлі.

Євгенія Василівна ситне відкидається на спинку стільця, робить невеликий ковток білого вина і переводить погляд на нас із Сашею. На її обличчі застигла звична критична гримаса.

— Олесю, ну скільки можна носитися з цими своїми тістечками та тортами? — починає свекруха з характерною для неї їдкістю у голосі. — Ти б краще про справжню родину подумала. Скільки вже років разом із Сашею живете? П’ять? І нічого. Хоч би собаку в хаті завели, якщо вже внуків мені, мабуть, ніколи не дочекатися. Живете для себе, як ледарі, ніякої відповідальності.

Вона кидає зневажливий погляд на мій бік, наче я — порожнє місце, яке зайво обтяжує життя її успішного сина.

Я опускаю очі в тарілку, відчуваючи, як обличчя заливає гаряча хвиля приниження. Але перш ніж я встигаю хоч щось відповісти, біля мене різко скрипить стілець.

Саша вибухає раптово й жорстко.

— Мамо! Досить! — його голос звучить настільки різко і гөмонівно, що сестра свекрухи здригається, випустивши з рук виделку. — Припини розмовляти в такому тоні з моєю дружиною. Ще одне подібне слово — і цього столу, і цього будинку ти більше не побачиш. Зрозуміла?

За столомвиникає дзвінка, майже крижана тиша. Євгенія Василівна завмирає з келихом у руці, її обличчя червоніє від обурення та образи. Такого від сина вона точно не очікувала.

— Сашо? Ти... ти зараз серйозно заради неї підвищуєш голос на матір? — ледь витискає із себе свекруха, шокована і розлючена до краю. — Та я просто...

У цю саму секунду я дивлюся на Сашу — на чоловіка, який щойно захистив мене перед матір’ю. Теоретично, це мало б викликати хоч якусь вдячність чи тепло. Але всередині мене все навпаки кристалізується в холодну, безповоротну впевненість.

Я дивлюся на нього і чітко розумію: з мене досить. Досить брехні, чужих дітей, таємних генетичних тестів, поблажливого захисту та ролі зручної ляльки в його житті.

Моя права рука повільно опускається під стіл. Я притискаю долоню до живої, ще абсолютно плоскій поверхні живота, де вже два тижні затримки. Два тижні, про які він ніколи не дізнається. Тому що я не дозволю йому вирішувати долю ще однієї ненародженої дитини.

Я повільно підводжуся з-за столу. Стільчик ледь чутно ковзає по паркету. Усі гості, включно зі злим поглядом свекрухи та здивованим Сашею, переводять на мене погляди.

— Я подаю на розлучення, — спокійно, чітко і голосно вимовляю я, дивлячись прямо Саші в очі.

Слова зависають у повітрі вітальні, як вибух гранати. Євгенія Василівна відкриває рот, щоб щось викрикнути, Саша різко підводиться, намагаючись щось сказати...

Але скандал розгорітися не встигає.

Тишу різко розриває різкий, настирливий звук мобільного телефону. Саша з роздратуванням відводить погляд від мене, витягає з кишені апарат, бачить екран і на мить завмирає.

— Слухаю... — різко кидає він у трубку.

Минує кілька секунд, під час яких обличчя Саші стрімко блідне, а в очі повертається той самий холодний, діловий жах.

— Що значить «горить»?! — зривається він на крик, забуваючи про гостів. — Викликайте пожежників! Я зараз буду!

Він скидає виклик, лихоманено дивлячись на нас усіх.

— Сталась пожежа на нашому головному будівельному об’єкті в центрі, — кидає він на ходу, хапаючи з тумби ключі від машини та піджак. — Мені треба їхати негайно.

Він навіть не встигає договорити зі мною про мої слова про розлучення — розвертається і вилітає з квартири, грюкнувши за собою дверима.