5 Олеся

Дивлюся на нього — на цю людину, яка стала моїм всесвітом, а тепер виявилася чужою, холодною глибою, що розтрощила моє життя на друзки. У грудях ніби випалена пустка. Біль такий гострий, що навіть сльози більше не течуть. Є лише оглушливий дзвін у вухах і жахливе усвідомлення: усі ці роки я жила в ілюзії, яку він дбайливо плекав, водночас готуючи мені пастку з брехні й медичних діагнозів.

Він помічає мій стан — чи то мій блідий, майже прозорий вираз обличчя, чи то застиглий у повітрі жах. На мить у його погляді проскакує щось схоже на тривогу, але вже за секунду він повністю повертає собі контроль. Саша робить крок уперед, оминає масивний стіл і опиняється зовсім близько.

— Олесю... Ну ти чого? — його голос раптом стає м’яким, майже оксамитовим, таким звичним і рідним, від якого моє серце за звичкою стискається.

Він простягає руки і різко притискає мене до себе. Його груди міцні, знайомі, від нього пахне тим самим дорогим парфумом, до якого я тулилася щоранку. Але зараз цей дотик пече, як розпечене залізо. Я намагаюся відсахнутися, та він тримає міцно, не відпускаючи, і починає заспокійливо гладити мене по волоссю.

— Тихо, послухай мене, — говорить він упевнено, наче переконує не лише мене, а й самого себе. — Все буде добре, чуєш? Зрозумій, я нічого не хотів руйнувати. Так сталося... життя складніше, ніж здається. Але послухай: якщо ти хочеш, якщо для тебе це так важливо... я більше ніколи не піду до Карини. Клянусь тобі. Я поставлю крапку в тому будинку. Буду тільки з тобою, бо кохаю тільки тебе. Ти — моя законна жінка, моя єдина назавжди.

Я завмираю в його обіймах, дивлячись у порожнечу за його плечем. Його слова звучать солодко, але від них тхне труйною пліснявою.

— Але... доньку я не залишу, — додає він м’якше, ніби робить мені велику поступку. — Софійка ні в чому не винна, я не можу кинути дитину. Ти ж розумієш? Вона маленька, їй потрібен батько. Але моя родина — це ти. Кохаю я тільки тебе, Олесю. Тільки тебе.

Його обіймання душать мене. Усередині все кричить від несправедливості, але крізь цей шалений біль проростає якась дивна, холодна рішучість. Якщо він каже, що кохає мене... Якщо він готовий кинути ту жінку заради мене... Тоді чому б не перевірити його почуття до кінця?

Я піднімаю голову, дивлячись йому прямо в очі. У моєму погляді немає ні сліз, ні істерики — лише крижана порожнеча і відчайдушний азарт приреченої людини.

— Кохаєш? — мій голос звучить напрочуд тихо, але чітко. — Кажеш, кохаєш тільки мене? І готовий бути зі мною?

— Так, Олесю. Я ж сказав, — він уважно дивиться на мене, намагаючись розгадати мій раптовий спокій.

На губах з’являється тонка, гірка посмішка.

— Добре. Тоді... може, заведемо дитину? У тебе вже є здорова дитина від іншої жінки, ти довів собі й своїй мамі, що можеш мати спадкоємців. Але давай ризикнемо заради нас? Давай народимо нашу дитину, Сашо? Я хочу відчути, що це таке. Хочу бути матір’ю твоєї дитини. Якщо ти справді кохаєш мене так, як кажеш, ти не відмовиш.

Я дивлюся на нього впритул, вкладаючи в ці слова всю свою надію, увесь біль і жагу справедливості. Я хочу побачити, чи справді він готовий на все заради нашої любові, чи це чергова порція брехні.

Але реакція Саші б’є сильніше за будь-який удар.

Його обличчя в одну секунду кам’яніє. Тепле світло в очах зникає, поступаючись місцем холодній, жорсткій діловитості. Він повільно відстороняє мене від себе, розриваючи обіймання, і відступає на крок назад. Його погляд стає важким і непримиренним.

— Ні, Олесю. Про це не може бути й мови, — різко обрубує він.

— Що?.. — ледь дихаючи, шепочу я.

— Ти чула, що я сказав. Ніяких дітей, — його голос звучить сухо, без найменшої краплі емоцій, як на ділових переговорах. — Результати аналізу чіткі: ризик занадто високий. Навіть якщо ти завагітнієш, ми не будемо ризикувати. Найрозумніше і найбезпечніше буде одразу зробити перерву, перервати вагітність. Я не дозволю тобі народжувати хвору дитину і перетворювати наше життя на пекло.

Він говорить про це так буденно, ніби йдеться про купівлю зіпсованих продуктів. У цей момент до мене остаточно доходить: він ніколи не бачив у мені рівню. Для нього я — зручна функція, красива лялька в будинку, яка не має права на власні бажання, на материнство, на повноцінне життя. Його «кохання» виявилося просто зневагою, загорненою в красиву обгортку.

Саша пильно дивиться на мене, примруживши очі, і ставить запитання, яке остаточно руйнує все, що між нами було:

— Скажи мені правду... Ти ж досі приймаєш протизаплідні? Ти ж не закинула їх пити після того, як почала працювати у своїй кондитерській?

Його погляд пронизує мене наскрізь, вимагаючи звіту.

Усередині мене все обривається. Мені хочеться закричати на нього, кинути йому в обличчя всю правду про те, як я ненавиджу його, його матір і цю чортову папку з паперами. Хочеться виплеснути весь той біль, що розриває мені груди зсередини.

Але замість цього я повільно опускаю очі, щоб він не побачив справжнього полум'я в моєму погляді, роблю глибокий вдих і холоднокровно брешу:

— Так, Сашо. Звісно, приймаю. Не хвилюйся.

Саша спокійно видихає, наче з його плечей спав величезний тягар, і знову стає тим самим турботливим чоловіком, який уміє майстерно грати будь-яку роль.

— От і розумниця, — шепоче він, пестячи мене по щоці. — Я ж казав, що люблю лише тебе. Ти моя єдина. А тепер ходімо, гості вже чекають, нам не можна надовго залишатися вдвох, мати почне підозрювати зайве.

Він бере мене за руку — свою сильну руку з тим самим подарованим мною годинником — і впевненим кроком веде назад, до яскраво освітленої вітальні, де на нас чекає накритий стіл, сміх свекрухи та приглушене світло свічок.

Я дозволяю йому вивести мене із кабінету. Натягую на обличчя ледь помітну, покірну усмішку, на яку все ще здатна.