11 Олеся

Ранок не приносить полегшення — лише новий удар, холодніший і нищівніший за попередній.

Я стожу посеред своєї кондитерської, дивлячись на те, як двоє чоловіків у суворих сірих костюмах з податкової служби методично перевертають документи, вилучають папки та перевіряють терміни зберігання сировини. За ними спостерігає Аліна, біла як стіна, з тремтячими пальцями, затиснутими біля грудей.

Вердикт озвучують швидко і без емоцій, ніби зачитують вирок безнадійному хворому.

Усі проведені через фірму Сашиної компанії трансляції та «консультаційні послуги», про які я ні сном ні духом не відала, кваліфіковані як навмисне ухилення від податків і приховування прибутків у особливо великих розмірах. Додаймо сюди нові штрафні санкції, пеню за три роки та повний арешт рахунків, який наклали ще вранці.

Сума штрафу така, що від неї паморочиться в голові. Вона в десятки разів перевищує всі заощадження, які я колись мала.

Мій мозок лихоманено б'ється об єдину залізобетонну думку, яка випалює все зсередини: це не випадковість. Не могла податкова раптово прийти з тотальною перевіркою саме в той день, коли я сказала йому про розлучення. Саша знав про кожну папірцю в цій бухгалтерії, бо саме його юристи допомагали створювати цю фірму на початку. Він влаштував усе так, щоб підставити мене під удар, зв’язати по руках і ногах фальшивими звинуваченнями. Це його холоднокровна, вивірена помста за те, що я посміла піти, назвати речі своїми іменами та відмовитися бути зручною лялькою.

— Олесю... що нам робити? — ледь чутно шепоче Аліна, підходячи до мене. — Треба терміново шукати адвоката. Хорошого адвоката, бо інакше нас просто закриють, і ти підеш під суд за економічний злочин.

Я гірко й безрадісно усміхаюся, дивлячись на порожні вітрини, де ще вчора стояли мої торти.

— Адвоката? Аліно, за що? — мій голос звучить порожньо і хрипко. — Ти ж бачила виписку з банку. У мене на рахунку нуль. Навіть мінус. Я банкрут. У мене немає ні копійки на адвоката, на оренду, навіть на шматок хліба. Я віддала йому все, залишивши навіть власну гордість у тій розкішній в’язниці, а тепер виявляється, що він знищив мене повністю.

Уся ця ситуація виглядає настільки бездоганно і жорстоко, що мій світ остаточно розсипається на крижані уламки. Для всього світу — і особливо для його впливової родини — я тепер не жертва зради, а злодійка й шахрайка, яка обкрадала чоловіка, а коли її викрили, влаштувала істерику з розлученням і втекла.

Саша не просто витер об мене ноги. Він перетворив мене на злочинницю у власних очах і в очах закону, зробивши так, що ніхто й ніколи не повірить у правду.

Телефон у моїй кишені раптом починає вібрувати. На екрані висвічується незнайомий номер.

Дивлюся на екран кілька секунд, а потім усе ж натискаю кнопку виклику й підношу трубку до вуха.

— Слухаю, — кажу я сухо, без жодних емоцій.

— Олесю, дитинко, доброго ранку, — лунає в динаміці голос Євгенії Василівни.

Він звучить напрочуд м’яко, майже лагідно, але від цього фальшивого тепла всередині все одразу стискається в холодний вузол.

— Що вам потрібно, Євгеніє Василівно? — запитую я, намагаючись триматися рівно.

— Ой, ну чого ти одразу налаштована ворожо? — зітхає вона з удаваною турботою в голосі. — Я ж дзвоню заради твого ж блага. Саша вчора ввечері повернувся додому, дізнався про все... він просто лютував, Олесю. Ти ж знаєш його характер, коли він виходить із себе. Я ніколи не бачила його таким розлюченим. Я просто щиро переживаю за твоє життя і здоров'я, віриш ти мені чи ні.

Я мовчу, стискаючи телефон у руці так, що біліють пальці.

— Слухай сюди, — продовжує свекруха вже дещо практичнішим тоном, скидаючи маску турботливої матінки. — У мене є в центрі невелика квартира, я якраз готувала її під здачу. Меблі там є, усе необхідне теж. Я можу дати тобі ключі. Поживи там поки що тихо, не висовуйся і головне — не попадайся Саші на очі, доки він не охолоне.

Я гірко хмикаю в трубку, відчуваючи всю огиду цієї пропозиції.

— З якого це дива така щедрість, Євгеніє Василівно? — запитую я прямо. — Ви ж ненавидділи мене всі п'ять років. Чому раптом вирішили проявити турботу?

На другому кінці лінії лунає короткий, сухий смішок. Жінка навіть не намагається вигадувати благородні причини.

— Не вигадуй дурниць, ніякої любові тут немає, — спокійно відповідає вона. — Я просто хочу, щоб ти нарешті зникла з нашого життя і більше ніколи не траплялася синові на очі. Це цілком нормальне бажання будь-якої матері, яка захищає свою родину. Візьми ключі, сховайся десь на тиждень-два, забудь про суди й розборки, і збережи собі життя.