18 Олеся

Дзвінок у двері застає мене в той момент, коли я намагаюся зігріти руки над чашкою ледь теплої кип'яченої води. На порозі з'являється Аліна. Вона скидає мокре від дощу смарагдове пальто, швидко проходить до кімнати і зупиняється посеред тісного простору, тримаючи в руках розкішний паперовий пакет із кондитерської — явно з якимись дорогими тістечками. Але її погляд, коли вона зупиняється на моєму обличчі, миттєво гасне.

Вона бачить роздруківки з генетичного центру, які лежать на ліжку поруч із паперами з мікрокредитної контори. На її обличчі з'являється тінь глибокого, майже болісного дискомфорту.

— Олесю... Боже мій, ти знову плакала? — вона кидає сумок на стілець, підбігає до мене й сідає поруч на скрипуче ліжко, притискаючи мої холодні долоні до своїх долонь. — Мені так соромно перед тобою, Лесю. Чесно. У мене зараз усе йде вгору — нова шикарна робота, нормальна квартира, гроші на рахунку, я можу дозволити собі купити нормальний одяг... а ти тут, у цій вогкій дірі, на дні. Мені соромно їсти делікатеси, знаючи, в якому ти стані.

Вона говорить щиро, її голос тремтить від справжнього розкаяння. Аліна відкриває пакет, витягає якісь продукти, намагається заповнити мій порожній холодильник, але кожна її дія лише підкреслює прірву, яка розверзлася між нами.

— Я б хотіла допомогти тобі по-справжньому, Лесю, — стискаючи мої пальці, шепоче подруга, опускаючи очі. — Але сама розумієш... У мене кредити за оренду нової квартири, треба закріпитися на посаді, я не можу витягнути сорок тисяч на генетичні аналізи чи тим більше ту космічну суму, про яку ти говориш. Я можу дати кілька тисяч, усе, що є в гаманці, але це ж крапля в морі... Прости мене. Мені так бридко від того, що я сита, а ти тут гинеш.

— Дурненька, не виправдовуйся, — хрипко і сухо посміхаюся я, відводячи погляд у бік вікна. — Ти і так робиш для мене занадто багато. Якби не ти, я б уже давно здалася.

Аліна важко зітхає, намагаючись перевести подих і трохи змінити тему, щоб розрядити цю важку атмосферу. Вона сідає рівніше, і в її очах з'являється професійний блиск, змішаний із хвилюванням та цікавістю.

— Ой, слухай... я ж зовсім забула тобі розповісти головну новину тижня, — починає вона, нервово заправляючи пасмо волосся за вухо. — Ти ж знаєш, де я тепер працюю. Будівельна компанія «Альянс». Так от... зараз ідуть закриті, суперекретні переговори. Корпорація Островського — компанія твого колишнього чоловіка — вирішила нас поглинути. Вони купують контрольний пакет акцій.

При імені «Островського» всередині мене все обривається, а в скронях починає болісно пульсувати кров. Аліна цього не помічає і продовжує збуджено жестикулювати:

— Офіційне злиття, реструктуризація боргів, аудит... Я як головний бухгалтер тепер залучена до всіх фінансових комісій. Уявляєш? Завтра вранці відбудеться закрита нарада керівництва обох компаній. Буде сам Олександр Євгенович. Я... я наживо побачу його вперше після вашого розлучення. Говорять, він сильно змінився за ці місяці — став жорсткішим, холоднішим, майже не посміхається, весь поринув у роботу через ці скандали з податковою...

Вона говорить щось ще, але її слова долітають до мене наче крізь щільну товщу води.

Олександр. Поглинання. Завтра вранці.

У цей момент у моїй голові відбувається якийсь внутрішній зламок. Усі мої захисні механізми, увесь мій гордий опір, уся та зневага, з якою я намагалася викреслити його з пам'яті, розсипаються на крихітні осколки перед однією-єдиною думкою.

У мене на руках хвора дитина. Дитина з важким генетичним пороком серця, яка не виживе без шалених грошей на ліки, апарати та операції в перший же рік життя. Я по вуха в кабальних кредитах, без роботи, без житла, у занедбаному гуртожитку. Моя гордість, мій біль, моє розбите серце — усе це не має жодного значення, коли на кону стоїть дихання мого малюка.

Я дивлюся на Аліну довгим, лихоманковим поглядом. Подруга замовкає на півслові, лякаючись виразу мого обличчя.

— Аліно... — мій голос звучить хрипко, майже неслухняно. Я хапаю її за руку так міцно, що вона здригається. — Ти маєш мені допомогти. Зробиш для мене те, чого я ніколи в житті ні в кого не просила.

— Олесю? Про що ти? Що сталося? — перелякано дивиться на мене вона.

— Завтра на переговорах... ти побачишся з Сашею, — я ковтаю липку слину, відчуваючи, як у грудях закипає дикий, розриваючий душу біль і відчай. — Передай йому. Скажи йому всю правду. Скажи, що я вагітна від нього. Скажи про дитину і про те, що в неї смертельний порок серця, який потребує величезних грошей.

Аліна блідне просто на очах. Вона різко відсахгується назад, ніби я запропонувала їй зробити щось злочинне.

— Ти з глузду з'їхала?! — зривається вона на крик. — Лесю, ти ж сама казала! Він же ненавиддить тебе! Він сам підписав папери про розлучення і зник! Ти хочеш піти до нього з простягнутою рукою? Після всього того бруду, у який вони нас вкинули?!

— Мені байдуже на його ненависть! — кричу я у відповідь, і з моїх очей нарешті зриваються гарячі, нестримні сльози. — Мені начхати на його матір, на його гордість і на те, що він про мене думає! Хай вважає мене злодійкою, хай плює мені в обличчя, хай заарештовує остаточно — робить що завгодно! Але ця дитина — його кров. І я не маю права дати їй померти через власну гординю. Я вже наступила собі на горло, Аліно. Більше в мене немає нічого, що можна було б втратити.

Я падаю на подушки, закриваючи обличчя руками, і тіло починає трястися від ридань.

Аліна сидить нерухомо, приголомшена масштабом мого відчаю. Вона дивиться на мене — виснажену, зламану, але неймовірно вперту у своєму материнському болю жінку — і я бачу, як у її очах потроху згасає протест, поступаючись місцем важкому, безповоротному розумінню.

Вона повільно опускає голову, важко видихає повітря і тихо, майже ледь чутно промовляє:

— Добре... Завтра на переговорах я знайду момент і скажу йому особисто.