19 Олеся

Наступний вечір тягнеться повільно, наче густий сироп, що ніяк не хоче стікати з ложки. Я сиджу на краю скрипучого ліжка в цій занедбаній кімнаті гуртожитку, згорнувшись у клубок під старим пледом. У грудях — натягнута до межі струна. Кожен звук кроків у коридорі, кожне скрипіння дверей відгукується в моєму тілі диким, болісним спазмом.

Я чекаю на Аліну.

Весь день мине в лихоманковому мареві. Я уявляла тисячу сценаріїв того, як усе станеться. Можливо, він не повірить. Можливо, розлютиться і почне кричати, що це чергова маніпуляція. А може... може, десь у глибині душі прокинеться щось справжнє — той чоловік, якого я колись любила, який обіцяв захищати і бути поруч. Усередині мене теплилася слабка, майже наївна іскра надії. Одна маленька думка: він же батько. Він не зможе залишити власну дитину в біді, коли дізнається про хворе сердечко.

Годинник на стіні показує вже дев'яту вечора, коли в замку нарешті повертається ключ.

Я різко підводжуся з ліжка, ледь не втрачаючи рівновагу від різкого запаморочення. Двері відчиняються, і на порозі з'являється Аліна.

Вона виглядає виснаженою. Її розкішне пальто застебнуте на всі ґудзики, але плечі опущені, а в очах застиг такий важкий, глибокий смуток і розгубленість, що моє серце пропускає удар. Вона навіть не роззувається одразу — стоїть у коридорі, дивлячись на мене з німим жалем, наче перед нею тяжкохвора людина, якій зараз мають оголосити остаточний вирок.

— Аліно... — мій голос звучить як сухий шепіт, ледь чутний у тиші кімнати. — Ти бачила його? Ти сказала йому?

Подруга повільно зачиняє двері, скидає сумку на стілець і робить кілька кроків уперед. Вона не дивиться мені прямо в очі, уникаючи мого погляду, і це мовчання б’є сильніше за будь-які слова.

— Бачила, Лесю... — її голос зривається, стає хрипким і тихим. Вона важко опускається на стілець, притискаючи долоні до обличчя, а потім піднімає втомлений погляд. — Боже, краще б я його не бачила.

Усередині мене все обривається. Крижана хвиля прокочується від кінчиків пальців до самих скронь.

— Розкажи, — вимовляю я, і мої губи ледь ворушаться. — Розкажи все. Як усе було?

Аліна глибоко вдихає повітря, намагаючись зібратися з думками, але її пальці помітно тремтять.

— Переговори пройшли напружено, корпорація Островського справді повністю поглинає «Альянс», — починає вона здалеку, наче готуючись вивалити на мене найстрашніше. — Увечері після наради я залишилася в приймальній, чекаючи, поки він вийде в свій кабінет. Я знала, що охорона мене не пустить просто так, тому зловила його в коридорі біля ліфта. Сказала, що маю особисту, дуже термінову розмову від колишньої дружини.

Вона робить болісну паузу, кусаючи губу.

— Знаєш, який він став, Олесю? — її голос наповнюється відвертою огидою. — Жодних еміцій. Холодний, чужий, пихатий маніяк, який дивиться на всіх людей навколо як на сміття. Він навіть слухати мене спочатку не хотів. Я ледве-ледве випросила у нього буквально пару хвилин, погрожуючи, що пошкодує, якщо не вислухає. Він завів мене в якесь порожнє службове приміщення, склав руки на грудях і холодно кинув: «Викладай, на що ти витрачаєш мій час».

Сльози починають пекти мені в очах, але я стою нерухомо, вп’явшись пальцями в край столу.

— Я почала говорити, — продовжує Аліна, і в її очах спалахує злість. — Сказала, що ти на дні, що ти хворієш, що живеш у жахливих умовах. А потім... потім я сказала про вагітність. Сказала, що ти носиш його дитину, і що в малюка важка патологія — той самий вроджений порок серця, про який казали лікарі. Що потрібні величезні гроші на ліки і дорогі операції, і що ти просто загинеш, якщо він не допоможе.

Вона замовкає, а по її щоці скочується одна єдина сльоза.

— І що він? — кричу я, не витримуючи цієї тягучої тиші. — Що він сказав, Аліно?!

— Спочатку він просто розсердився, — гірко киває подруга. — Його обличчя перекосилося від злості. Він вирішив, що це чергова дешева маніпуляція з мого та твого боку, аби вибити з нього гроші після розлучення. Він почав кричати, що я брешу, що ти цинічна шахрайка, яка вирішила розіграти картку вагітності, бо збанкрутувала!

Аліна закриває обличчя руками, здригаючись від спогадів про те, як він на неї нависав.

— А коли я почала клястися, що це правда, що дитина справді його і що вона хвора... знаєш, що він зробив? — її голос переходить на шепіт. — Він посміхнувся. Так холодно, так жорстоко, що в мене кров у жилах застигла. Він сказав: «Досить із мене її брехні й цирку. Якщо ця дурна баба вирішила народжувати від мене дитину, то це її проблеми. Хай тепер бігає і шукає гроші де хоче, хай хоч у боргову яму залізе — мені начхати».

Мені здається, що хтось увіткнув мені в груди розпечений ніж і повільно прокручує його. Повітря зникає з легенів. Я задихаюся.

— І це ще не все, — заплющує очі Аліна, випалюючи останні слова. — Наостанок він подивився на мене впритул і сказав: «А якщо в дитини дійсно серйозний генетичний дефект, то нормальні люди в таких ситуаціях просто позбуваються дефектного плоду на ранніх термінах, поки не пізно. Скажи своїй подрузі, що я не збираюся платити за її дурість і оплачувати чужі хвороби. З мене досить». Після цього він розвернувся, вийшов із кімнати і гучно зачинив за собою двері. Охороняти його вже не треба було — мене саму виставили з будівлі за хвилину.

Слова падають на мене важкими ударами молота.

«Позбутися дефектного плоду...»«Хай сама шукає гроші...»«З мене досить...»

Усі мої останні примарні надії, весь той слабкий промінчик світла, який ще тлів десь у куточку душі, розсипається на крижаний попіл. Він не просто відмовився. Він витер про мене і про наше ненароджене маля ноги з такою жорстокістю, на яку здатна лише людина, яка ніколи не любила й не знала, що таке справжній біль.

Я більше не стримуюся. Ноги підтинаються, і я осідаю просто на холодну підлогу біля ліжка, закриваючи обличчя руками.