10 Саша

Дим від згарища в центрі міста все ще їсть очі, хоча минає вже четверта година ранку. Пожежа на нашому новому будівельному об’єкті виявилася не просто аварією — хтось добре попрацював, аби підпалити складські приміщення з дорогими матеріалами. Нас із юристами та службою безпеки тягали на допити й розбірки з пожежниками інспекторами до самого світанку. Голова тщить від перевтоми, м’язи ниють, кожен нерв натягнутий до межі.

Але втомлене тіло відходить на другий план, поступаючись місцем важкій тривозі всередині. Перед очима нескінченно крутиться сцена з кабінету: її біле, мов крейда, обличчя, розширені від шоку очі й ці нестерпні слова про розлучення.

Я стискаю кермо позашляховика так, що біліють суглоби.

Тоді, увечері, вона застала мене зненацька. День видався пеклом, мозок був забитий мільйоном проблем, а тут цей раптовий удар із фотографією Софійки, іржава правда, вивалена на неї в найгірший момент. Я просто не встиг сформулювати думки. Не зміг дібрати правильних слів, розгубився, запанікував і почав говорити заїжджими штампами, зробив тільки гірше.

Але тепер усе інакше. За кілька годин почнеться новий день. Я прийду додому, заварю їй кави, посаджу навпроти і спокійно, крок за кроком, поясню їй усе правильно.

Але Олеся ж не знає і половини того, що сталося три роки тому! Вона бачить лише верхівку айсберга, оцінює все так, як їй підкинула доля, не здогадуючись, які пекельні обставини змусили мене піти на цей крок із Кариною та появою Софійки. Вона не знає, які зобов'язання і таємниці зв'язують мене по руках і ногах.

Тепер усе буде інакше. За кілька годин почнеться новий день. Я прийду додому, заварю їй кави, посаджу навпроти і спокійно розкладу все по поличках. Розповім їй усю правду про ті дні, про які вона навіть не здогадується. Вона зрозуміє, чому я діяв саме так, чому не мав іншого виходу.

Я відчуваю дивну впевненість. Ми дорослі люди. Олеся розумна жінка, вона кохає мене, я ж бо знаю. Погорює, накричить, поплаче, але коли дізнається весь підтекст — вислухає й пробачить. Я не відпущу її. Пообіцяю їй те, чого вона найбільше хотіла, знайду вихід із цієї пастки, у яку ми самі себе загнали. Головне — переступити поріг нашої квартири.

Нарешті паркуюся біля будинку, піднімаюся на поверх і відчиняю двері своїм ключем.

У передпокої мене зустрічає незвична, моторошна тиша. Немає звичного затишного запаху свіжої випічки, немає її легких кроків. І головне — у повітрі стерильно пахне хлоркою та побутовою хімією. Так пахне в лікарнях або в готелях після повної санітарної обробки.

Я швидким кроком проходжу у вітальню і завмираю на місці.

На дивані, укутавшись пледом, сидить мати. Вона виглядає виснаженою, але на її обличчі застигла холодна, задоволена зверхність. Очевидно, вона провела тут усю ніч, чекаючи на мене.

— Мамо? Що ти тут робиш о цій годині? — дивлюся на неї, відчуваючи, як у грудях знову піднімається тривога. — А де... де Олеся?

Євгенія Василівна повільно піднімає на мене очі, згортаючи губи в тонку лінію.

— Втекла, Сашо, — холодно і буденно кидає вона.

Я дивлюся на неї, не розуміючи сенсу цих слів.

— Що значить «втекла»? Про що ти говориш? Я запитую, де моя дружина?

— Твоя колишня дружина, якщо на те пішло, — виправляє мене мати, встаючи з дивана. Вона обводить рукою ідеально порожню, вимиту до блиску кімнату. — Зібрала свої ганчірки серед ночі й змилася. Обчистила квартиру, забрала все, до чого дотягнулася, і втекла, як злодійка. А чого ти чекав від цієї псевдокондитерки з притулку? Я ж казала тобі з самого початку, хто вона така!

Я дивлюся на матір, відчуваючи, як земля летить з-під ніг, а мозок категорично відмовляється сприймати почуте.

— Мамо, ти з глузду з’їхала? Яка втеча? Яка обчистила? — мій голос зривається на крик. — Вона не могла цього зробити! Вона не така!