14 Олеся

Липка, нудотна хвиля підступає до горла ще до того, як я встигаю розплющити очі.

Я лежу на вузькому ліжку, вдивляючись у сіру стелю з тріщиною, що нагадує розколоту суху гілку. Повітря в кімнаті важке, просочене стійким запахом старого лінолеуму, чужого смаженого сала з загальної кухні та сирості.

Виснажливий, дикий токсикоз мучить мене вже другий тиждень. Шлунок розриває від порожнечі, але варто мені зробити хоч ковток води або проковтнути маленький шматочок сухого хліба, як організм негайно звертає все назад. Я схудла настільки, що ключиці стирчать, як гострі уламки, а власне відображення в дзеркалі лякає блідістю та синіми тінями під очима.

Плід усередині мене забирає всі залишки моїх сил. Маленький організм розвивається нормально, лікар на першому скринінгу впевнено підтвердив це, але моє власне тіло просто не витримує такого навантаження без підтримки.

Згадка про скринінг досі відгукується в серці дивною сумішшю ніжності та розпачу. Я пам’ятаю, як сиділа у вогкому кабінеті районної жіночої консультації, дивлячись на сірий екран УЗД. Лікарка довго мовчки водила датчиком по моєму животу, а потім спокійно винесла вердикт:

— Дитина розвивається за термінами, серцебиття чітке. Але ви сама виснажені до межі, дівчино. У вас катастрофічно низький гемоглобін і брак ваги. Вам потрібен спокій, якісне харчування та дорогі комплексні вітаміни з препаратами заліза. Без них ви просто не виносите цю вагітність.

Вітаміни й ліки, які вона виписала на клапті паперу, коштують стільки, скільки в мене зараз немає й близько.

Працювати я не можу. Організм просто відмовляється слухатися: найменша фізична напруга чи smell продуктів викликає нові напади нудоти й запаморочення. Моя кондитерська арештована, рахунки заблоковані, а наявних копійок не вистачає навіть на найпростіше.

Якби не Аліна, я б, напевно, взагалі не вижила в ці тижні. Вона приходить кожні кілька днів, тишком купує мені прості продукти — вівсянку, галетне печиво, яблука — і намагається всіляко підтримати, хоча сама зараз ледь зводить дебет із кредитом після краху нашої фірми.

Поволі підводжуся з ліжка, тримаючись за стіну, щоб не впасти від запаморочення.

Ця кімната у занедбаному гуртожитку на самій околиці міста — мій новий дім. Район вважається неблагополучним: вечорами під вікнами кричать п’яні компанії, у коридорах постійно чути лайку сусідів, а крихітне віконце моєї кімнати виходить на сірі гаражі.

Я не хотіла залишатися в тій тихій квартирі Євгенії Василівни. Після того, як дізналася про підписані Сашею папери про розлучення, жити на її території стало просто нестерпно. Але перед тим, як остаточно розірвати зі мною зв'язок, свекруха кинула мені на картку певну суму грошей — компенсацію «за мовчання і швидке розлучення».

Спочатку я хотіла повернути кожну копійку. Мій гонор кричав від обурення, подачки від цієї жінки здавалися отрутою. Але потім я подивилася на свої тремтячі руки, згадала слова лікарки про ризики для малюка і зробила те, що мала зробити мати. Я наступила на горло власній гордості й залишила ці гроші. Саме за них я зняла цю скромну кімнату на кілька місяців уперед і змогла купити хоч якісь найдешевші ліки.

Це була не перемога і не компроміс. Це була жорстока ціна за виживання моєї дитини.

Я підходжу до вікна, притискаючись лобом до холодного скла. Мій живіт усе ще абсолютно плоский, але під долонею я ніби відчуваю тихе, ледь помітне теплице нового життя.

Саша зараз, мабуть, повертається до свого розкішного життя, закриває справи з податковою та планує майбутнє з Кариною та Софійкою. Для нього я залишилася лише неприємним епізодом, який вдало вирішився.

А я залишилася тут — у сірій кімнаті з тріщиною на стелі, з виснаженим тілом і дитиною під серцем, про яку він ніколи не дізнається.