12 Саша

Двері зачиняються за останнім робітником клінінгової служби, і в будинку запановує важка, гнітюча тиша. Але тепер до неї додається ще й чуже, дражливе відчуття присутності інших людей.

Мати постаралася на славу. Доки я розривався між згарищем на об’єкті та спробами хоч щось з’ясувати, вона вже розставила тут свої порядки. У просторому холі метушиться нова покоївка в ошатному чорно-білому уніформі, а з кухні долинає запах незнайомих страв — Євгенія Василівна найняла ще й кухаря, аби дім «нарешті набув пристойного вигляду».

Мене від цього сухого, показового сервісу починає нудити.

Я різким рухом скидаю піджак, кидаючи його на крісло, і заходжу до вітальні. Чужі люди в моєму домі — особливо зараз, коли кожен куток тут дихає Олесею, — дратують неймовірно. Мене бісить звук їхніх кроків, їхні запобігливі погляди і те, що вони своєю присутністю остаточно випалюють останні сліди моєї дружини.

У будинку немає її запаху. Зовсім. Повітря стерильне, вимите до блиску, пахне дорогими мийними засобами й свіжою випічкою кухаря, але в цьому ароматизаторі немає ні краплі її рідної, теплої присутності.

Мені її шалено не вистачає. Простір навколо здається порожнім, свинцевим, нестерпним.

— Вийдіть звідси. Усі, — мій голос звучить низько й небезпечно, коли чергова покоївка намагається щось прибрати на столі.

Жінка злякано завмирає.

— Але Євгенія Василівна наказала... — ледь чутно лепече вона.

— Мені байдуже, що наказала мати! — зриваюся я на крик, від якого шибки у вітальні ледь дзвенять. — Забирайте свої речі й забирайтеся з мого дому! Щоб духу вашого тут не було! Зрозуміли?!

Вони вилітають із будинку за лічені хвилини, перелякані й розгублені, залишаючи мене наодинці з моїм розтрощеним світом. Я падаю на диван, зариваюсь пальцями у волосся і дивлюся на порожній простір перед собою.

Я все ще впевнений, що вона повернеться. Це просто напад образи, ілюзія розпачу. Вона перебіситься, остигне десь у знайомих і прийде. Бо куди їй подітися? Вона ж сирота. У неї на всьому білому світі немає нікого, крім мене, жодної душі, жодного куточка, де можна було б сховатися.

Але проходить день, другий. Її мобільний телефон не відповідає — короткі гудки в трубці б'ють прямо в скроні. Вона наче розчинилася в повітрі. Випарувалася з мого життя, залишивши по собі лише холодні стіни.

Мати заїжджає щодня, намагаючись контролювати кожен мій крок, і постійно підкидає нові версії, які звучать як отрута: — Та чого ти побиваєшся за цією невдячною провінціалкою, Сашо? — холодно кидає вона, попиваючи каву. — Повір моєму досвіду: такі люди просто так не зникають. Втекла за кордон, готівки вона прихопила чимало, ще коли керувала цією своєю кондитерською чи шукала обхідні шляхи. Улаштувалася десь на тепленькому місці й радіє, що вдалося пожити за тій рахунок. Забудь.

Я мовчу на її слова, стискаючи зуби до крові, бо категорично відмовляюся в це вірити. Олеся не така. Вона б не змогла...

Але наступного ранку моє мовчання і мої безплідні надії обриваються остаточно.

На поріг будинку приходить кур’єр із паперовим конвертом. Я розпечатую його на ходу, дістаючи звідти офіційний документ із печаткою суду.

Позовна заява про розлучення.

Ініціатор — Олеся. Чітко, холодно, без жодних вагань і зволікань. Документ, який ставить остаточну крапку в моїх ілюзіях про те, що її можна повернути простими розмовами.

Позовна заява лежить на полірованому столі в кабінеті, наче міна сповільненої дії. Я дивжуся на рівні рядки друкованого тексту — «позивач: Олеся Олександрівна» — і відчуваю, як у грудях закипає важка, гнітюча суміш злості, розгубленості й порожнечі. Вона справді подала на розлучення. Не чекала, не намагалася поговорити, просто перерубала всі канати за одну ніч.

У цей момент двері кабінету відчиняються без стуку. У кімнату заходить мати. Вона впевненою ходою наближається до столу, і її погляд миттєво чіпляється за білий конверт із гербовою печаткою суду.

На її губах з’являється тонка, майже непомітна усмішка — несподівано спокійна і водночас хижа.

— А, уже отримав? — Євгенія Василівна зупиняється біля столу, зверхньо дивлячись на папери. — Ну що, пересвідчився тепер, хто вона така? Я ж казала, Сашо. Твоя благовірненька сирота виявилася набагато хитростішою, ніж ти думав.

Я різко підводжуся з крісла, стискаючи руки в кулаки.

— Мамо, досить! Досить говорити про неї в такому тоні! — зриваюся я на крик. — Вона не юристка і не економістка, вона роками пекла свої кляті торти! Вона фізично не могла сама організувати якісь махінації з податками чи приховати мільйонні транзакції!

Але мати й не думає відступати. Вона робить крок уперед, нависаючи над столом, і починає методично, крок за кроком, заливати в мій розпечений мозок свою отруту.

— Ой, очі тобі б застилати пеленою! — хмикає вона з неприхованим цинізмом. — Ти думаєш лише своєю чоловічою слабкістю, а треба мізками. Подумай сам, Сашо! Звідки у цієї дівчинки взялися гроші на розкрутку кондитерської на самому початку? Хто допомагав їй оформлювати перші документи? Юристи нашої компанії, так. Але ж усі фінансові потоки замикалися на її ФОП! Вона роками готувала цей ґрунт, накопичувала компромат, вивчала внутрішні схеми нашої будівельної фірми, доки ти був до неї сліпо прихильний!

Я дивлюся на неї, відчуваючи, як усередині все холоне.

— Які схеми, мамо? Про що ти взагалі кажеш? — вимовляю я ледь чутно.

— А про те, синку, що аудит і податкова перевірка, які зараз трусять її кондитерську, зачіпають і наші транзакції з постачальниками! — голос Євгенії Василівни стає різким, металевим. — Вони намагаються використати ці фальшиві борги та переведення коштів, аби вдарити по репутації нашого холдингу! Це не випадковість, Сашо. Вона прекрасно знає, що на поділ майна подати не зможе — весь будівельний бізнес і ця квартира були оформлені та відкриті ще до вашого шлюбу, а потім переписані на тебе. У неї немає жодних законних прав на твої статки!