15 Олеся

Дзвінок у двері лунає різко, розриваючи важку тишу кімнати. Я з труднощами відриваю голову від подушки, накидаю на плечі старий теплий халат і йду відчиняти, на ходу витираючи з обличчя залишки сліз.

На порозі з’являється Аліна.

Вона виглядає зовсім інакше, ніж у дні нашого спільного краху. На ній — новий, дорогий пальто глибокого смарагдового відтінку, стильна шкіряна сумка через плече, а волосся акуратно вкладене. Від неї пахне дорогим парфумом, який ніяк не клеїться з обшарпаними стінами мого гуртожитку.

— Привіт, моя бідна дівчинко, — з порога кидає Аліна, швидко проходячи всередину й виставляючи на стіл важкі пакети. — Боже, ну і смердить тут у вас... 

Вона одразу береться до справи: дістає з пакетів контейнери з гарячим курячим бульйоном, свіжі фрукти, дорогі мінеральні вітамінні води та пачку імпортного печива. У її турботі немає фальші — Аліна справді принесла все те, чого мій змучений токсикозом організм потребує найбільше.

— Їж давай, ти на привид стала схожа, Олесю, — турботливо каже вона, влаштовуючи мене на ліжку й відкриваючи контейнер. — Я ж бачу, що ти зовсім нічого не їси. Так не можна, ти ж не одна тепер.

Я вдячно дивлюся на неї, роблячи кілька невеликих ковтків теплого бульйону.

— Дякую тобі, Аліно... Якби не ти, я б не знаю що робила, — хрипко шепочу я. — До речі, ти виглядаєш чудово. Щось трапилося?

Аліна знічено, але задоволено посміхається, сідаючи на край скрипучого стільця.

— Ой, знаєш... Мені тут справді пощастило, — починає вона, розгладжуючи складки пальта. — Випала просто шикарна пропозиція. Мене порекомендували в одну велику будівельну компанію — конкуренти фірми Саші, між іншим. Головним бухгалтером! Зарплата просто космос, офіс у центрі, повний соцпакет. Я тепер живу в нормальній орендованій квартирі з євроремонтом. Так що тепер усе буде добре, Олесю. Не переживай, я і про тебе не забуду, допомагатиму, скільки треба.

Я ледь помітно киваю, радіючи за подругу. Але наступної секунди Аліна вирішує «підтримати» мене у свій улюблений, прямолінійний спосіб — так, як робила ще в університеті, коли хоכיла сказати правду в очі, абсолютно не зважаючи на те, як боляче вона б'є.

Вона примружується, дивлячись на мій жалюгідний вигляд, і співчутливо зітхає:

— А взагалі, Лесю... якщо чесно покласти руку на серце? Ти зараз якраз там, де і мала бути, — вона говорить це так просто, ніби виносить розклад погоди. — Тобі ж ніколи в житті не світив такий чоловік, як Саша Островський. Будемо відверті: він із зовсім іншого кола, з іншими грошима й амбіціями. Це було зрозуміло ще з часів нашого університету — ми з провінції, а вони з вищого світу. Він погрався з тобою, як із гарною лялькою, а коли прийшов час серйозного життя — обрав своє середовище. Тож нема чого тут убиватися й виливати сльози через того, хто ніколи по-справжньому твоїм і не був.

Її слова падають на мене, як крижаний душ. Аліна дивиться на мене знічено, ніби намагається пом'якшити удар, і додає вже м'якше:

— Ну, ти ж розумієш, я просто хочу тебе заспокоїти... Щоб ти зняла рожеві окуляри і почала жити далі.

Вона хоче як краще. Вона щиро вірить, що в такий спосіб «приводить мене до тями».