13 Олеся

Минуло рівно два тижні відтоді, як я опинилася в цій квартирі. Мати Саші дотримала слова: житло виявилося чистим, теплим, розташованим у тихому провулку неподалік центру. Невелика студія з лаконічним ремонтом, де пахне свіжою шпаклівкою та самотністю. Тут є все необхідне для життя, але немає найголовнішого — спокою. Кожен день тут тягнеться довго, як вічність, наповнений тишею, що тисне на вуха і випалює зсередини.

Я сиджу на вузькому дивані, сховавши ноги під плед, і дивлюся в екран ноутбука. За останні дні інформаційне поле навколо компанії мого чоловіка вибухнуло гучними заголовками.

«Фінансовий скандал навколо "БудІнвест": масштабні махінації, приховані транзакції та загроза арешту рахунків», «Відомий будівельний магнат Олександр Островський під загрозою втрати імперії», «Податкова перевірка виявила мільйонні дірки в бюджетах компанії».

Статті рясніють фотографіями Саші — втомленого, напруженого, з темними тінями під очима, який виходить із будівлі суду чи під’їжджає до офісу під прицілом камер папараці. Читаючи ці рядки, я відчуваю, як у грудях стискається важкий, болючий вузол.

Попри все, що сталося, попри ту брехню, зраду, Карину, трирічну дитину і матір-маніпуляторку, моє серце чомусь не може залишатися байдужим. Я дивлюся на його замучене обличчя на екрані монітора і розумію: йому зараз неймовірно важко. На нього тисне і податкова, і розвал бізнесу, і розлучення, і цей скандал. Я бачу, як він бореться, і всупереч усьому здравому глузду мені його по-людському шкода.

До болю, до крику всередині.

Мене тягне до нього з якоюсь незрозумілою, руйнівною силою. Протягом цих двох тижнів я щомиті борюся з власним бажанням почути його голос, відчути його запах, торкнутися його плеча. Мені шалено не вистачає його. Його оксамитового голосу, звичних ранкових звичок, того тепла, яке він дарував мені роками — хай навіть це все виявилося красивою обгорткою для гіркої правди. Я скучила. Моє серце просто рветься до нього, наче нічого й не було, наче ми досі живемо у нашій затишній двокімнатній квартирі й плануємо майбутнє.

Руки самі тягнуться до шухляди столу, де лежить мій старий, вимкнений мобільний телефон. Той самий, на який він колись дзвонив кожні кілька годин, коли я затримувалася в кондитерській.

Я дістаю апарат, затискаю кнопку увімкнення. Екран блимає яскравим світлом, з’являється знайома заставка. Мережа ловить сигнал за секунду. На екрані починають сипатися пропущені виклики та сповіщення, але я дивлюся лише на цифрову клавіатуру. Серце б’ється десь у горлі, стукає у скронях глухим, шаленим ритмом. Я хочу набрати його номер. Хочу сказати, що я поруч, що готова вислухати, що вірю йому...

Палець завмирає над кнопкою виклику.

У цю ж мить телефон у моїй руці коротко вібрує. На екрані спливає сповіщення про новий електронний лист.

Я машинально відкриваю пошту. Лист від адвоката, якого мені «любязно» виділила Євгенія Василівна для оформлення розлучення у найкоротші терміни й без зайвих судових тяганини.

З холодною охайністю юрист повідомляє клієнтці про поточний статус справи. Читаю рядок за рядком, і світ навколо мене починає стрімко згортатися в крижану крапку:

«Повідомляємо вас, що відповідач, Олександр... офіційно визнав позовні вимоги про розлучення у повному обсязі. Усі папери підписано без заперечень та претензій з його боку. Шлюборозлучний процес завершено достроково...»

Визнав позов. Підписав усі папери. Без жодної спроби зв’язатися зі мною, без найменшого сумніву чи заперечення.

Для нього це була не трагедія і не боротьба за нас. Для нього я виявилася просто ще одним зручним елементом бізнесу чи проблеми, від якої треба якомога швидше позбутися, аби вона не псувала й без того розхитану репутацію. Усі мої ілюзії про те, що він бодай трохи сумує чи хоча б тримається за наше минуле, розсипаються на порох від цього сухого юридичного повідомлення.

Телефон вислизає з моїх тремтячих пальців і падає на підлогу, дзвінко вдарившись об ламінат.

Я сповзаю з дивана вниз, зариваючись обличчям у коліна, і більше не намагаюся стримуватися. У тиші чужої квартири я заливаюся нестримними, гарячими сльозами від дикого, нестерпного болю, який розриває груди на криваві шматки. Це кінець. Остаточний, безповоротний і холодний кінець усього, чим я жила останні п'ять років.