2 Олеся

Я їду назад, абсолютно не пам’ятаючи дороги. Руки на кермі тремтять так, що машина час від часу виляє на порожній смузі. У голові — глухий, роздираючий шум, ніби всередині вибухнула граната, залишивши після себе лише важку, отруйну тишу.

Повертаюся у свою кондитерську. Невелика, затишна студія на першому поверсі старовинного будинку в центрі міста. Рожево-бежеві тони, запах свіжого бісквіта, ванілі та меленої кави. Це місце завжди було моїм прихистком, моїм маленьким світом.

Допрацьовую залишок дня, як справжня пришиблена. Дії доведені до автоматизму: збити вершки, вирівняти край коржа, нанести крем, протерти стільницю, посміхнутися постійній клієнтці, яка зайшла за круасаном. Мої губи щось розмовляють, руки працюють, але сама я перебуваю десь дуже далеко. Поза власним тілом.

Ця кондитерська ніколи не була для мене бізнесом заради великих прибутків. Вона — для душі. Для мого спокою.

Я сирота. Не маю ні батьків, ні рідні, ні затишного родинного гнізда, куди можна було б утекти від життєвих бур. Усе моє життя було постійною боротьбою за виживання й пошуком власного куточка. Доки п’ять років тому, коли я ще вчилася на останньому курсі, у моєму житті не з’явився Саша.

Це був справжній спалах. Бурхливий, красивий, запаморочливий роман. Він оточив мене такою турботою й ніжністю, яких я ніколи в житті не знала. Я закохалася без пам’яті, бачила в ньому свій єдиний орієнтир і захист. Ми одружилися дуже швидко. Його заможна, авторитетна родина, звісно ж, була не в захваті від його вибору. Для них я була бідною дівчиною без роду й племені, непарадним варіантом для їхнього успішного сина. Але Саша тоді твердо стояв на своєму.

Єдине, що мене іноді кололо за ці роки — це питання дітей. Я так мріяла про повноцінну сім’ю, про дитячий сміх у домі! Але Саша завжди м’яко, але непохитно переводив тему. «Олесю, ми ще молоді», «Зараз не час», «Треба трохи почекати, поставити бізнес на ноги, а вже потім заводити дітей».

І щоб я не сумувала вдома, чекаючи його з нескінченних «відряджень» та «робочих зустрічей», він продав мені цю ідею й допомог відкрити кондитерську. Я вважала це вищим проявом турботи та кохання. Думала, він просто хоче, щоб я реалізувалася й мала власну віддушину.

А виявилося... він просто відкупився від мене цією кондитерською, як іграшкою, щоб я не ставила зайвих запитань і не заважала йому жити на два доми.

Поки я роками терпляче чекала, коли ж настане те саме «не час» для нашої дитини, у нього вже росла трирічна донька. Софійка. З рожевими бантиками, карими очима та татовою усмішкою.

Я автоматично витираю ганчіркою й без того чистий мармуровий стіл, відчуваючи, як підступають гарячі, солоні сльози, які я так довго стримувала.

Додому я повертаюся близько шостої вечора. Ноги ледь тримають, а в голові — суцільний гул. Але розслабитися чи розплакатися не можна: сьогодні особливий вечір, до нас мають прийти гості. Свекруха, Євгенія Василівна, та її сестра з чоловіком. Саша ще минулого тижня кілька разів нагадував, аби все було на найвищому рівні.

Натягую на обличчя звичну маску спокою й одразу йду на кухню. Готування завжди заспокоювала мене, але зараз кожен рух здається механічним, наче у робота.

Я дістаю з холодильника свіже філе лосося, обсмажую його до золотавої скоринки й заливаю ніжними вершками із чебрецем та дрібкою білого перцю. На сусідній конфорці тихо закипає каструля: відварюю дрібну молоду картоплю, яку потім притрушу свіжим кропом і змащу вершковим маслом. Паралельно роблю акуратні канапки з червоною ікрою на хрумкому багеті, готую легкий салат із руколою, черрі й запеченим камамбером, а також викладаю на кришталеве блюдо м’ясну та сирну нарізку з горіхами й медом.

Стіл сервірую з особливою ретельністю, бо свекруха не пробачає найдрібніших огріхів. Білосніжна лляна скатертина, порцелянові тарілки з непомітним золотим кантом, кришталеві келихи для вина. Все виглядає бездоганно, як у дорогому ресторані.

Але щохвилини мій погляд мимоволі падає на настінний годинник.

Стрілки невблаганно біжать уперед. Сім вечора. Сім тридцять. Майже шоста п’ятнадцять була, коли я виходила з того розкішного будинку...

Саші все немає й немає.

«У відрядженні в Харкові», — знову лунає в моїй голові його вранішній голос. «На день народження доньки увечері обов'язково буде», — відлунює йому дзвінкий, щасливий голос Карини.

Телефон на стільниці мовчить. Жодного повідомлення, жодного дзвінка.

Я стою біля накритого столу, тримаючи в руках важку кришталеву салатницю, і дивлюся на рівне полум'я свічок. До приходу свекрухи залишається п'ятнадцять хвилин, а мій чоловік прямо зараз десь там — дме на цукрові хмаринки на моєму торті й цілує свою трирічну доньку.