4 Олеся

Його цинізм і абсолютний холод пробивають мене наскрізь. Ні с каяття, ні спроби виправдатися, ні краплі провини. Він дивиться на мене так, ніби ми обговорюємо не моє знищене життя, а затримку постачання матеріалів.

— «Що робити?» — мій голос тремтить, але я зціплюю зуби, намагаючись стримати сльози. — Сашо... п’ять років. П’ять років брехні! Я роками просила про дитину! Млагала тебе, питала, чому ти не хочеш? Чому наполягав, щоб я пила ті кляті контрацептиви, переконував, що ще не час, що треба почекати? А сам у цей час купував іншій жінці маєток і виховував із нею доньку?! Чому, Сашо?! Чому від неї — так, а від мене — ні?!

Я чекала почути що завгодно: що він закохався, що це була випадковість, що він боявся мене втратити.

Але Саша просто повільно підходить до свого робочого столу, висуває верхній ящик і дістає звідти цупку білу папку з логотипом медичного центру. Він спокійно кладе її переді мною на стіл і спирається руками на край.

— Ти справді хочеш знати чому? — його голос звучить рівно, без жодної емоції. — Тоді подивись.

Тремтячими пальцями я відкриваю папку. Всередині — медичні бланки, роздруковані графіки, складні генетичні таблиці й підпис головного лікаря.

— Що це?.. — шепочу я, роздивляючись незнайомі терміни.

— Це розширений генетичний аналіз, Олесю, — холодним, карбувальним тоном пояснює Саша. — Чотири роки тому, коли ти лежала в лікарні з апендицитом і була під наркозом, мама влаштувала так, щоб у тебе взяли зразки крові для генетичного тесту. Ти ж сирота. Ти поняття не маєш, ким були твої батьки, які хвороби вони носили у своїх генах і від чого померли.

Мій погляд гарячково бігає по рядках. «Ймовірність спадкових мутацій… понад 65%».

— Моя мати ніколи б не прийняла безродну дівчину з вулиці в нашу родину, але коли вона побачила результати — це був вирок, — продовжує Саша, дивлячись на мене зверху вниз. — У тебе важка генетична патологія. Ймовірність того, що у нас народиться дитина з важкими відхиленнями чи інвалідністю — більше ніж шістдесят п’ять відсотків.

Повітря виходить із моїх легень. Здається, стіни кімнати починають повільно зсуватися, стискаючи мене з усіх боків.

— І ти... ти вирішив за мене? — ледь чутно вимовляю я, піднімаючи на нього очі. — Ви з матір’ю вирішили таємно зробити тест, а потім ти просто напоїв мене пігулками?

— Я прийняв раціональне рішення, Олесю, — беззобо відповідай він, навіть не кліпаючи. — Мені не потрібна була хвора дитина. Нашому роду потрібен здоровий спадкоємець. Я не хотів тягатися по лікарнях і псувати собі життя. Карина — дівчина з чистою родовою, із перевіреною родиною. Вона родила мені здорову доньку. А тебе я не кидав. Я дав тобі все: дім, гроші, кондитерську. Ти мала все, про що дівчина з притулку могла тільки мріяти. Чого тобі ще не вистачало?

Він каже це з такою легкістю, ніби зробив мені величезну послугу. Ніби вкрадені п’ять років мого життя, моя розтоптана гідність і мої нездійснені мрії про материнство — це лише мала плата за можливість бути поруч із ним.

За дверима кабінету чути сміх його матері та дзвін кришталевих келихів. Всесвіт рушиться на шматки, а вони чекають на лосося у вершках.