Розділ 12 - Гра на випередження

Сергій стояв біля вікна. У руці — склянка з коньяком, на столі — знімки, координати, відчуття, що його водять за ніс.
Марія збрехала. Він це знав.
— Увійди, — кинув він, не повертаючись.
Двері відчинились.
У кімнату зайшов Віктор — високий, мовчазний, з металевими очима. Легенда у кримінальних колах. Колись Сергій сам витяг його з тюрми за особливе вміння — знаходити тих, кого не хоче знайти ніхто. І не питати, що з ними потім зробити.
— Їх бачили на старій трасі. Я впевнений, що Марія їх знайшла — і приховала.
— Наказ?
— Знайди. Не торкайся дівчини — поки я не скажу. Хлопця можеш покалічити — якщо треба.
Віктор кивнув.
— І якщо Марія втрутиться?
— Тоді виріши — хто тобі цінніший. Я дам тобі відповідь після.
…
Віктор вийшов на подвір’я. Його авто чекало — чорне, без номерів. Він запалив цигарку, кинув погляд на фото Анни.
— Шкода. Гарна. Але в чужій грі.
…
Тим часом Марія стояла у ванній. Вода капала з крана. Вона тримала в руках телефон, дивилась на номер Олега — і не могла наважитись.
Їх шукають. І якщо вона мовчатиме — вони помруть.
Але якщо попередить — видасть себе.
Вона зробила глибокий вдих.
— Я вже зробила вибір.
І набрала
Хата була тиха. Олег сидів на підлозі з пістолетом у руці, чистив його мовчки. Після ночі, яку він провів з Анною, щось змінилось у ньому. Страх відступив. Або навпаки — став чіткішим. Тепер він мав, що втрачати.
Анна стояла біля вікна, вдивляючись у темряву. За лісом — ранковий туман. Але щось її тривожило. Вона поклала руку на шибку — і помітила відблиск.
— Хтось є, — сказала тихо.
Олег миттєво піднявся.
— Де?
— Там, біля сараю… тінь. На мить з’явилась і зникла.
Олег підійшов до неї, подивився. Нікого. Але його тіло вже було напружене.
— Збирай речі. Швидко.
У цей момент телефон Олега задзвонив.
Номер — невідомий.
— Не бери, — сказала Анна.
— Це може бути важливо, — він натиснув "прийняти".
— Олеже, — шепіт. Жіночий голос. — Це я… Марія.
— Як ти…
— Слухай уважно. За вами вже виїхали. Сергій підозрює, що я їх прикриваю. Тебе шукає Віктор.
Олег поблід.
— Той самий?
— Так. Він уже десь поруч. Може бути озброєний. Якщо він знайде вас — не буде питати.
Анна притислась до нього. Її руки тремтіли. Він поклав палець на губи — тихо.
— Що мені робити? — шепоче Олег.
— Тікай. Міняй маршрут. І не довіряй нікому.
— А ти?
— Я зроблю вигляд, що нічого не знала.
І зв'язок обірвався.
…
— Ми не встигнемо зібрати речі, — сказав Олег. — Виходимо зараз. Через задній двір.
— А якщо він уже там?
— Тоді вб’ю його першим.
Вони вийшли в темряву. За хатою — стара стежка, заросла травою. Листя шурхотіло під ногами. Тиша. Напруга. Серце Анни билося, мов барабан у військовому марші.
Позаду, серед тіней дерев, дві холодні очі Віктора стежили за ними.
Він ще не рушив.
Він чекав моменту, коли вони відчують себе у безпеці.
Бо саме тоді — він ударить.