Розділ 20 — Тріщина

Кабінет.
Темний, як його думки.
Сергій сидить у великому кріслі, схилившись уперед. На столі — чашка кави, холодна, недоторкана. На екрані — зображення лісу з дрона, тиша.
Двері відчиняються. Заходить Артур — лице в подряпинах, сорочка в крові, рука перев’язана.
Сергій не повертається.
— Говори.
Артур стискає щелепу.
— Вони були разом. Він знав, що ми йдемо. Вийшов, прикрив її. Вступив у бій. Поранив Іллю.
— А вона?
— Втекла.
Сергій повільно підводиться. Його рухи — точні, мов скальпель. Він підходить до вікна, кладе руки за спину.
— Мій син… став між мною і тим, що належить мені?
— Так. Він… не виконав наказ.
— Він зрадив.
Це слово звучить у кімнаті, мов вирок. Але у вікні віддзеркалюється щось інше — розгубленість.
Олег — єдине, що залишилось. Його син. Його продовження.
І він вибрав її.
Сергій різко повертається.
— Знайди їх. Обох. Приведи її живою. А Олег…
(пауза)
— Олег має побачити, як усе руйнується. Власноруч.
Артур хитає головою.
— Ілля хоче діяти жорсткіше.
— Хай спробує. Але не чіпайте її. Вона мені потрібна. Цілою.
— Для помсти? — Артур не стримується.
Сергій підходить ближче. Його очі — крига.
— Для справедливості.
Коли Артур виходить, Сергій лишається сам. Вперше — справді сам.
Він бере старе фото з шухляди — жінка з м’якими очима, усмішка — його колишня наречена. Та, яку забрали.
— Ти…
(шепоче) — Ти зробила з мене такого. А тепер твоя донька робить з мого сина — іншого.
Він рве фото навпіл.
Але серце не рветься. Воно… німіє.

В кабінеті стояла тиша. Лише старий годинник на стіні методично відраховував секунди. Сергій сидів у напівтемряві, з келихом віскі в руках, дивився на фотографію на столі. Пожовкла, з надламаним кутом.
На фото — вона.
Світлана.
Його наречена. Його біль. Його прокляття.
Її очі світились тоді теплом, ще несхованим. Вона сміялась — легко, відверто. Він пам’ятав цей сміх краще, ніж власне ім’я. А ще — той ранок, коли все скінчилося.
Вона не прийшла на весілля.
Лишила лише коротку записку: “Вибач. Не можу.”
А за кілька тижнів Сергій дізнався, що вона вийшла заміж за його найкращого друга — Максима.
Зрада вдарила по ньому сильніше за будь-який удар. Вона не пояснила. Просто зникла з його життя. Сергій зривався, трощив кабінети, пересварився з усіма навколо. Його бізнес похитнувся, душа — зламалась. І коли він вже почав оговтуватись, почув новину: через пів року Світлана народила доньку.
Анна.
— Не моя, — прошепотів тоді. — Але мала б бути моєю.
Ці слова пекли в грудях. Він дивився на фото дитини з газетної вирізки — копія її. Очі, усмішка. Його не було поруч, коли вона народилась. Його позбавили шансу. Якби не Максим...
— Він украв у мене не жінку. Він украв у мене життя, — злісно прошепотів Сергій.
Він не міг її пробачити. Ні її, ні його. Але роки йшли. А дитина росла. І згодом він побачив Анну на одному з благодійних вечорів — уже дорослу, вродливу, горду. Він не міг відвести погляду.
— Вона моя. По праву.
Максим забрав її матір — я візьму доньку.
Сергій не хотів кохання. Він хотів відновити баланс. Забрати те, що мав мати з самого початку.
Він запропонував батькові Анни угоду. Гроші за її руку. Але всередині це було не про шлюб. Це було про володіння, про відплату, про перемогу.