— Дуже приємно, Еліно, — вимовив він, розтягуючи кожну букву мого імені. — Едік казав, що знайшов скарб, але, здається, він применшив твою красу.
Він простягнув руку. Звичайний жест ввічливості, але для мене ця долоня здавалася розпеченим металом. Я змусила себе підняти руку. Коли наші пальці зіткнулися, по шкірі пробіг розряд, такий сильний, що я ледь не відсахнулася.
Ян не поспішав відпускати. Його великий палець ледь помітно, майже невагомо провів по моїй шкірі — жест, який колись був нашим особистим кодом, нашою мовою без слів. Він дивився мені в очі, вивчаючи, наче намагаючись розгадати, чому мої пальці так дрібно тремтять у його руці. Він ще не знав, що тримає не просто жінку свого друга. Він торкався матері своєї дитини.