2 Еліна

— Ну що, — Артур перервав паузу, не помічаючи електрики, що іскрила в повітрі. — Раз усі в зборі, почнемо спочатку. Свідок стає праворуч від нареченого. Едуарде, візьми наречену за руки. Яне, твоє завдання — у потрібний момент подати обручки. Давайте спробуємо сцену клятви.

У мене паморочилося в голові. Я стояла перед Едуардом, намагаючись зосередитися на його добрих, закоханих очах, але периферійним зором бачила лише Яна. Він стояв усього за пів метра. До мене долинав його парфум — суміш тютюну, сандалу та дощу. Той самий запах, що колись вбирався в моє волосся після довгих нічних прогулянок, про які я намагалася забути три роки.

— Еліно? Ти з нами? — Едуард злегка стиснув мої долоні. — Артур каже, твоя черга дивитися на мене так, ніби ти готуєшся вимовити найважливіше «так» у своєму житті.

— Вибачте... — я ледь проковтнула клубок у горлі. — Просто... занадто багато лілій. Голова трохи йде обертом.

— Це просто передвесільний мандраж, — зауважив Ян. Його голос звучав оксамитово, але в кожному звуці відчувалася ледь вловима загроза. — Хіба не так, Еліно? Коли розумієш, що вибір зроблено назавжди, стає важко дихати.

Я нарешті наважилася подивитися йому в очі. Жодного співчуття. Там горів хижий виклик. Він знав. Він не просто прийшов як свідок — він прийшов, щоб перевірити, як глибоко я закопала наше минуле.

Цей місяць, який мав стати часом спокою та естетики, щойно перетворився на мінне поле. Кожен крок до вівтаря відтепер міг стати останнім для мого ідеально вибудованого світу.

Артур знову заплескав у долоні. Його ентузіазм здавався мені зараз чимось блюзнірським, ніби він намагався причепурити місце катастрофи квітковими гірляндами.

— Отже, панове, зосереджуємося! Едуарде, береш руку Еліни. Яне, ти стоїш трохи лівіше, за плечем нареченого. Ти — його опора, його тил. Погляд — упевнений, легка напівусмішка схвалення. Почали!

Едуард обхопив мою ліву руку. Його долоні були вогкими від хвилювання — рідкісний прояв слабкості для людини його залізної витримки. Він дивився на мене з такою обожнювальною щирістю, що в грудях защеміло. Кожне слово, яке він репетирував, було для нього святою правдою. А кожне моє мовчання ставало каменем, що невблаганно тягнув мене на дно цієї стерильно-білої зали.

Я спиною відчувала погляд Яна. Він не просто дивився — він препарував мене, знімаючи шар за шаром мою вимушену байдужість. Кожна секунда цієї вимушеної близькості відгукувалася в пам’яті спогадом, який я досі не наважилася озвучити: маленьке серце, що б’ється в такт моєму, і очі, такі ж штормові, як у чоловіка, що стоїть зараз за спиною мого нареченого.

Дощ. Смак дешевої кави з паперового стаканчика, який обпікав пальці. Та маленька орендована кімната на околиці, де замість меблів під стінами височіли стоси моїх ескізів і його креслень. Ми тоді були одержимі. Мріяли збудувати місто майбутнього, малювали утопічні квартали прямо на шпалерах і сміялися, що нам не потрібні гроші, поки у нас є ідеї та ми одне в одного.

А потім прийшла та пропозиція з Токіо. Ян горів цим. Я збирала його валізу, вкладаючи туди свою підтримку і віру в те, що це лише початок нашого спільного злету. «Я влаштуюся і заберу тебе», — обіцяв він в аеропорту. Перший тиждень я жила від дзвінка до дзвінка. Другий — писала повідомлення, які залишалися непрочитаними. Потім вони ставали «доставленими», але відповіді не було. Я виправдовувала його: різниця в часі, неймовірне навантаження, нова культура...

Правда прийшла не в словах, а в пікселях. Одне фото в месенджері від його профілю: Ян у неоновому сяйві токійської вулиці, а поруч — мініатюрна японка, яка тримає його за руку так само власницьки, як колись тримала я. І коротке, як постріл у потилицю, повідомлення: «Пробач. Але я покохав іншу». Того дня я спалила всі ескізи нашого спільного міста. Попіл був єдиним, що залишилося від мого майбутнього.