5 Еліна

Слова Яна про  «обговорення деталей проекту» повисли в повітрі, наче передгрозове марево. Я відчула, як холоне чай у моїй чашці, хоча пара ще піднімалася над порцеляною. Едуард усміхався — він завжди радів, коли його близькі знаходили спільну мову, але він і поняття не мав, що зараз між нами відбувається не діалог, а дуель.

— Ідеального проекту? Тут? — я перепитала, намагаючись, щоб мій голос зрадницьки не здригнувся. — Яне, ти говориш так, ніби твій візит — це не просто дружній приїзд на весілля. Хіба в тебе немає справ у Токіо?

Ян повільно відставив келих. Його довгі пальці затрималися на ніжці скла, і я мимоволі згадала, як ці самі пальці колись впевнено тримали олівець, креслячи контури нашого нездійсненого «Міста Сонця».

— Токіо почекає, — відповів він, дивлячись мені прямо в очі. — До того ж, Едуард запропонував мені контракт, від якого неможливо відмовитися. Дуже особистий проект. Можна сказати, повернення до витоків.

Я перевела розгублений погляд на нареченого. Едуард сяяв. Він накрив мою долоню своєю, і цей жест, який зазвичай дарував спокій, зараз здався мені кайданами.

— Сюрприз! — вигукнув Едуард. — Еліно, кохана, я хотів сказати тобі про це в день весілля, але раз уже Ян проговорився... Пам’ятаєш ту ділянку на пагорбах біля річки? Ту саму, де старі сосни й вид на всю долину?

Мене наче обдало крижаною водою. Це було моє улюблене місце. Якось, під час однієї з наших перших прогулянок, я необережно обмовилася, що саме там хотіла б зустрічати старість.

— Я викупив її минулого місяця, — продовжував Едуард, не помічаючи моєї блідості. — Це буде мій весільний подарунок тобі. Наш новий дім. Місце, де ми почнемо все з чистого аркуша. Жодного мінімалізму, жодної стерильності. Тільки те, що ти любиш. І хто краще втілить твої мрії в бетон і скло, ніж мій найкращий друг, який вважається одним із найперспективніших архітекторів Азії?

— Ти... ти хочеш, щоб Ян будував наш будинок? — слова давалися мені з важкістю, наче я ковтала розбите скло.

— Не просто будинок, Еліно, — втрутився Ян, і в його голосі почулася ледь помітна вібрація. — Едуард дав мені повний карт-бланш. Я буду жити тут цей місяць, ми будемо щодня працювати над ескізами. Я хочу вивчити твої звички, твої вподобання... нинішні вподобання. Щоб кожна стіна, кожне вікно в цьому домі нагадувало тобі про те, що мрії іноді збуваються. Навіть якщо вони були зруйновані.

Він вимовив це так м’яко, що Едуард сприйняв це як професійну пристрасть. Але для мене це була загроза. Ян збирався зачинити мене в клітці, яку сам же і спроектує.

— Це неймовірно, правда? — Едуард стиснув мою руку міцніше. — Ви двоє — два таланти. Я вже бачу, як ви сперечаєтеся над плануванням вітальні. Це буде шедевр.

— Я не впевнена, що це гарна ідея, — прошепотіла я. — Яне, ти ж звик до масштабних проектів у Токіо. Хмарочоси, скляні вежі... Чи не буде тобі нудно проектувати приватний котедж?

— Нудно? — Ян усміхнувся, і ця усмішка була хижою. — Навпаки. Побудувати щось на попелищі — це найскладніше завдання для архітектора. 

Він піднявся з-за столу, високий і небезпечний. З хижим поглядом та бездоганно поголеним обличчям. Він здавався ідеальним, але був занадто зухвалим та хижим.

— Дякую за вечерю. Едуарде, вино було чудовим. Еліно... — він зробив паузу, і я відчула, як волосся на потилиці стає дибки. — Чекаю тебе завтра о дев’ятій ранку в кабінеті Едуарда, котрий поки належатиме мені,— від його хижої усмішки мені стало лячно і спекотно.— У нас багато роботи. Треба перевірити міцність фундаменту вашого майбутнього життя.

Коли за ним зачинилися двері, я залишилася сидіти, дивлячись на подаровану чашу кінцуґі. Золоті шви на ній здавалися мені не шляхетним металом, а свіжими рубцями. Едуард щось весело розповідав про терміни будівництва, але я його не чула. У вухах досі звучав голос Яна.

Він не просто повернувся. Він збирався власноруч вибудувати декорації для моєї наступної драми. І найстрашніше було те, що Едуард сам дав йому ключі від нашого світу.

Я підняла погляд на вікно, де по склу почали стікати перші краплі дощу. Рівно три роки тому була така сама погода, коли я отримала те повідомлення з Токіо. Коло замкнулося. Тільки тепер я не могла просто спалити ескізи — мені доведеться в них жити.