13 Еліна

Ранок перетворився на випробування. Світло, що пробивалося на кухню, здавалося надто яскравим, сміх Едуарда — надто гучним, а мовчання Яна — нестерпно важким. Кожен звук віддавався в голові глухим болем, поки я намагалася проштовхнути в себе хоча б шматочок тосту.

Едуард сяяв. Він не просто пив каву — він смакував саму думку про батьківство, навіть не чекаючи на офіційне підтвердження.

— Яне, друже, ти тільки уяви! — Едуард відставив горнятко і нахилився до Яна, який сидів навпроти, навіть не торкнувшись сніданку. — Ми з Еліною вчора думали про гостьову кімнату на першому поверсі, але тепер... Я думаю, проект треба переглянути. Нам потрібна дитяча. З виходом у сад, щоб було багато повітря.

Ян повільно підняв погляд. Його очі почервоніли від безсонної ночі, а обличчя здавалося застиглим. Він перевів зір з Едуарда на мене. В цьому погляді не було нічого, крім якоїсь дикої розгубленості, що переходила в огиду.

— Ще одна дитяча? — перепитав він хрипко. — Я правильно зрозумів, ти хочеш сказати, що...

— Так! — Едуард перебив його, не помічаючи нічого навколо. — Еліна сьогодні йде до лікаря, але я відчуваю це. Всі ознаки на обличчя. Це буде найкращий початок для нашого дому, хіба ні? Ти ж зможеш змінити планування лівого крила?

Я бачила, як пальці Яна на виделці побіліли. Він виглядав так, ніби йому щойно завдали удару в живіт. Його звична іронія та жага до суперечок — усе це розсипалося перед простою фізіологічною правдою, яку озвучив Едуард.

— Едіку, будь ласка, — я спробувала втрутитися, хоча всередині все обірвалося. — Ми ще нічого не знаємо напевно. Це може бути просто втома. Не варто поспішати. Яне, не звертай уваги, Едуард просто... занадто емоційний сьогодні.

Я дивилася на Яна, благаючи його очима не вибухати. М’язи на його щелепі ходили ходуном. Він дивився на мій живіт так, наче там була закладена бомба.

— Звісно, — нарешті вимовив він, ледь розтуляючи губи. — Змінити планування — не проблема. Бетон терплячий. Він витримає будь-яку архітектурну примху. Особливо таку... сімейну.

Він різко підвівся, стілець із неприємним скрипом від’їхав назад.

— Яне, ти куди? Ти ж навіть не снідав, — здивувався Едуард.

— Згадав, що забув внести корективи в розрахунок фундаменту, — кинув він, навіть не подивившись на нареченого. — Ґрунт у цьому місці набагато хиткіший, ніж я сподівався. На ньому небезпечно будувати щось занадто важке. Він може не витримати вантажу ваших очікувань.

Він вийшов, не озирнувшись. Я чула, як кроки віддалялися по коридору, а потім з гуркотом зачинилися двері кабінету. У повітрі зависла тиша, від якої ставало важко дихати.

— Що це з ним? — Едуард знизав плечима, повертаючись до свого сніданку. — Творчі люди... такі нестабільні. Але нічого, він професіонал, впорається. А ти, люба, збирайся. Водій чекає. Я б поїхав з тобою, але в мене зустріч з інвесторами. Зателефонуєш, як вийдеш від лікаря?

— Так, звісно, — прошепотіла я, відчуваючи нудоту.

Я йшла до машини, а в голові крутилися слова Яна про хиткий ґрунт. Він був правий. Наша брехня, минуле, недомовки Едуарда і моє теперішнє — це був не фундамент. Це було болото. І якщо тест сьогодні виявиться позитивним, це болото остаточно затягне мене на дно, де не буде ні повітря, ні правди, ні Яна.