15 Еліна

Двері машини зачинилися з глухим звуком, який віддався мені в скронях. Я стояла перед дверима нашого маєтку, і він здався мені вищим, ніж зазвичай. Камінні стіни, ковані візерунки на вікнах, охоронна система, — все це раптом набуло рис справжньої в’язниці.

У сумці, на самому дні, лежав конверт. Я не відкривала його в клініці. Я не хотіла бачити обличчя медсестри чи чути професійно-радісний голос лікаря. Мені сказали зробити тест на ХГЧ, адже тільки він покаже точний результат на ранньому терміні. І тепер у мене буда відповідь, яку я боялася побачити. Мені потрібно було побути з цією таємницею наодинці хоча б кілька хвилин. Але «наодинці» в цьому домі тепер стало розкішшю.

Я увійшла в хол. У будинку панувала дивна, напружена тиша. Едуард ще не повернувся. Але повітря вібрувало. Я відчувала присутність іншої людини кожною клітинкою своєї шкіри.

Ян чекав на мене. Він стояв прямо посеред холу, притулившись плечем до масивної колони. Він не малював, не палив і не вдавав професійну зайнятість. Він просто чекав. Його очі — темні, глибокі, випалені безсонням — вп’ялися в моє обличчя, щойно я переступила поріг.

— Ти швидко, — промовив він. Його голос був тихим, але в цій тиші ховалася сила цунамі. — Едуард обривав мені телефон, питав, чи ти вже вдома. Він дуже... схвильований. Адже ти не відповідаєш на дзвінки.

Я мовчки почала знімати плащ, намагаючись не дивитися на нього. Мої пальці не слухалися, ґудзики здавалися надто дрібними. Я відчувала, як Ян повільно підходить ближче. Кожен його крок відлунював у моєму животі холодом.

— Ну? — він зупинився за два кроки. Я відчула запах його сигарет і того самого хвойного парфуму, який він носив ще в університеті. — Не мовчи, Еліно. Це не той проект, який можна відкласти на завтра. Яка відповідь? Що ти збираєшся сказати своєму ідеальному чоловіку?

Я нарешті підняла голову. Я хотіла бути холодною, хотіла бути тією самою «статуеткою», але моє обличчя зрадило мене. Очі знову наповнилися сльозами, які я так ретельно витирала в машині.

— Чому тебе це так хвилює, Яне? — мій голос тремтів. — Хіба ти не хочеш, щоб я зникла з твого життя, щоб я нарешті стала «щасливою мамою та дружиною» в цьому золотому склепі. Хіба не про це ти мріяв, коли писав мені те прощальне повідомлення з Токіо?

Ян різко скоротив дистанцію. Він схопив мене за лікоть — не боляче, але так міцно, що я не могла поворухнутися. Його обличчя було так близько, що я бачила дрібну сіточку судин у його зіницях.

— Не смій, — просичав він. — Не смій перекладати це на мене. Я хочу знати правду. Зараз. Якщо там... якщо там дитина від нього, я зникну. Обіцяю. Ти більше ніколи не побачиш моєї тіні в цьому домі. Я добудую цей клятий фундамент і полечу першим же рейсом. 

Я вирвала руку і з силою потягнула за блискавку сумки. Мої рухи були хаотичними, розпачливими. Я дістала конверт і просто кинула його йому в груди.

— На! Дивись! — крикнула я, і мій голос зірвався на хрип. — Дивись на свій «вирок»! Дивись на те, що ти так боявся побачити!

Конверт впав на підлогу, розкрившись. Білий аркуш із печаткою клініки вислизнув на паркет. Ян застиг. Він дивився на папір так, ніби там була написана дата його власної страти. Він повільно нахилився, підняв його, і я побачила, як тремтять його пальці — пальці, які ніколи не хибили, креслячи найскладніші лінії.

Його очі пробігли по тексту. Раз. Другий. Третій. Він мовчав так довго, що мені здалося, ніби час зупинився. Світ навколо завмер: дощ за вікном, шум машин, моє власне дихання. Була лише ця мить і один рядок у медичному звіті.

— Негативно, — нарешті видихнув він. Це було схоже на звук повітря, що виходить із розірваних легень.

Ян підняв на мене погляд. У ньому більше не було ненависті. Там був такий дикий, первісний тріумф, змішаний із болем, що мені стало страшно. Він зробив крок до мене, і цього разу я не відступила.

— Ти не вагітна, Еліно, — він сказав це так, ніби виносив рішення суду на мою користь. 

— Це нічого не змінює, Яне, — прошепотіла я, хоча серце вже зрадницьки калатало від полегшення.