11 Еліна

Коли ми переступили поріг, забравши у мами Лео, запах у домі стояв неймовірний. Він був пряним, густим і до болю знайомим. Запах розмарину, запеченої качки та ледь відчутний аромат ванілі з цедрою. Мої пальці заціпеніли на ручці дверей. Цей букет ароматів витягнув із глибин пам’яті вечір нашої першої річниці в тій холодній квартирі, де ми грілися під однією ковдрою.

Ян стояв у дверях кухні, витираючи руки кухонним рушником. Його сорочка була розстебнута ще на один ґудзик, а на обличчі сяяла маска ввічливості, яка призначалася виключно для Едуарда.

— О, ви вчасно, — промовив він, і його погляд ковзнув по моєму обличчю, затримавшись на розпухлих повіках лише на секунду. — Еліно, вибач за мою різкість у кабінеті. Творчі суперечки іноді виходять з-під контролю, але я не хотів тебе образити. Сподіваюся, прогулянка пішла тобі на користь?

Я лише кивнула, не в змозі витиснути ні слова. Едуард задоволено поплескав Яна по плечу. 

— Бачиш, кохана, я ж казав, що він свій хлопець. Що це так пахне? Ти замовив доставку з «Марокко»?

— Ні, — Ян усміхнувся, і ця усмішка була гострою, як ніж для стейка. — Я вирішив, що після такого напруженого дня нам потрібна домашня атмосфера. Згадав старі часи, коли готування було єдиним способом відволіктися від дедлайнів. Проходьте до столу.

Коли я зайшла до їдальні, у мене підкосилися ноги. Стіл був накритий не так, як зазвичай. Жодних білих скатертин і кришталю. Ян знайшов десь грубі лляні серветки й поставив прості керамічні тарілки. У центрі стояла качка з апельсинами, запечена саме так, як він робив це лише раз у житті — для мене. А поруч — салат із грушею та сиром дорблю. Наше «коронне» меню.

— Сідай, Еліно, — Едуард відсунув мені стілець. — Виглядає неймовірно. Яне, я й не знав, що ти такий кулінар.

— Це особливе меню, — Ян сів навпроти мене, повільно розливаючи вино. 

Вечеря стає випробуванням. Повітря в їдальні здається густим, майже фізично відчутним. Я механічно розрізаю м’ясо на своїй тарілці, намагаючись не підіймати очей. Поруч — Едуард, спокійний і впевнений, людина, з якою моє життя стало прогнозованим, як розклад поїздів. А навпроти — Ян. Його присутність відчувається навіть без слів, як розряд статичної електрики, що змушує шкіру на руках вкриватися мурашками.

Лео сидить на високому стільці, зосереджено вивчаючи гостя. Він не відводить погляду, і ця дитяча прямота лякає мене сильніше, ніж будь-яка погроза.

— Чому він тепер живе у нас? — запитує Лео, вказуючи виделкою на Яна.

Едуард усміхається, лагідно торкаючись синового плеча. 

— Це Ян, Лео. Мій найкращий друг, як Нікіта у тебе в садочку. Пам’ятаєш, ви разом будуєте вежі з кубиків? Ось і ми з Яном колись так само будували наше життя. Він приїхав допомогти нам зробити дім ще кращим.

Ян завмирає, тримаючи келих біля губ. Його погляд прикутий до обличчя сина. Він ніби намагається розгледіти в ньому щось важливе. Я бачу, як напружуються м'язи на його щелепі, як він силкується знайти підтвердження своїй теорії про мою зраду. Але замість цього він раз у раз зустрічається з рисами власного обличчя, які в Лео проявляються з кожним днем все виразніше.

— Нікіта вчора забрав у мене машинку, — раптом каже Лео, не зводячи очей з Яна. — А ти забереш?

Ян повільно ставить келих на стіл. Його обличчя на мить стає сірим. 

— Я нічого не забираю, — відповідає він. Його голос хрипкий, тихий. — Я лише будую.

— Але ти сидиш у кабінеті, — продовжує син. — Мама казала, що там не можна бавитися. Чому тобі можна?

Я відчуваю, як німіють пальці. Стискаю келих з водою так сильно, що суглоби починають боліти. Треба щось сказати, треба перервати це, поки Ян не почав складати пазл, який зруйнує все.

— Ян працює, сонечко, — мій голос звучить тонко, я ледь впізнаю його. — Це дорослі справи. Ти закінчив вечеряти? Може, підеш пограєшся у вітальні?

— Я хочу почути, що він будує, — Лео вперто схиляє голову набік.

Це той самий жест. Моє серце пропускає удар. Ян теж це бачить. Я бачу, як він стискає ніжку келиха, як у нього біліють пальці. Він дивиться на мене, і в його очах спалахує щось небезпечне — суміш люті й повної розгубленості.

— Я будую... — Ян робить паузу. Він переводить погляд на Лео, потім назад на мене. — Я будую дім, у якому має бути все ідеально. Але іноді фундамент виявляється занадто крихким. Чи не так, Еліно?

Едуард весело сміється, нічого не помічаючи. 

— Ну, наш фундамент міцний, повір. Еліна про це подбала. Вона в нас перфекціоністка.

Ян дивиться на Едуардa, і в його посмішці проступає щось дивне, майже зневажливе.

 — Перфекціонізм — це хвороба, Едуарде. Іноді ми так боїмося тріщин на фасаді, що не помічаємо, як будинок уже давно горить зсередини.

Він знову повертається до Лео. 

— Скажи мені, Лео, ти любиш малювати?

Лео киває, колупаючи виделкою в тарілці. 

— Мама малює гарно. А тато... — він замовкає, кидає швидкий погляд на Едуарда, а потім знову на Яна, — а тато малює тільки цифри на папері.

За столом зависає тиша. Едуард задоволено хмикає, сприймаючи це за дитячу кумедність, але я бачу, як у Яна перехоплює подих. Його очі стають темними, як штормове море. Він різко відставляє келих і встає.

— Вибачте, — кидає він, навіть не глянувши на Едуарда. — Мені треба перевірити креслення. Здається, я припустився помилки в розрахунках. Дуже... глибокої помилки…