26 Ян

Стіл у батьківській їдальні завжди здавався мені занадто великим для нашої невеликої родини, але сьогодні він нагадував поле майбутнього бою. Біла мереживна скатертина, старовинний порцеляновий сервіз, мерехтіння вогників у кришталевих келихах — мама дістала все найкраще, наче спробувала приховати отруйне повітря за святковими декораціями.

Едуард сидів праворуч від неї. Він поводився невимушено й природно, як людина, яка звикла володіти будь-яким простором, куди б не зайшла.

— Ян створює справді глибокі проекти, — мовив Едуард, повільно крутячи у руках келих із червоним вином і обдаровуючи маму своєю найпереконливішою усмішкою. — Іноді, правда, йому бракує прагматизму й тверезого розрахунку, але саме для цього в проекті є я. Ми створюємо ідеальний дует: його творча фантазія і мої ресурси.

Я повільно поклав виделку на тарілку. Звук металу по порцеляну прорізав кімнату, мов постріл.

Еліна, яка сиділа навпроти мене і за весь вечір не з’їла жодного шматочка, здригнулася. Вона не піднімала очей, постійно стежачи за Лео. Хлопчик сидів поруч із нею, граючись з котиком під столом, і час від часу схиляв голову набік. Кожного разу, коли я бачив цей рух, усередині мене все стискалося від пекучого болю.

— Ресурси, Едуарде? — я злегка нахилився вперед, спираючись ліктями на стіл і вивчаючи його обличчя. — Ти маєш на увазі ті ресурси, якими ти звик купувати людські долі й затикати роти?

Едуард трохи припідняв брову. Його посмішка навіть не здригнулася — він усе ще вважав мене розлюченим хлопчиськом, який просто не вміє програвати.

— Ну навіщо так драматично, Яне? Ми ж у колі сім’ї та майбутніх партнерів. Тобі варто вчитися стриманості.

— У колі сім’ї? — я дістав із внутрішньої кишені піджака щільний шкіряний конверт і повільно, з навмисною акуратністю, поклав його на центр столу — прямо між палаючими свічниками. — Тоді давай уточнимо, хто є хто у цій «сім’ї» і на чиї гроші вона збудована.

Еліна різко випросталася, її обличчя вмить зблідло.

— Яне, не треба... будь ласка... — прошепотіла вона, благально дивлячись на мене.

— Треба, Еліно. Настав час прибрати фальшиві декорації, — я відкрив конверт і витягнув перші аркуші, кинувши їх прямо на тарілку Едуарда. — Це банківські виписки та витяги з державних реєстрів трирічної давнини. Фірми-кредитори, які тоді тримали мого батька за горло й погрожували йому в’язницею за борги, виявилися дочірніми структурами інвестиційного фонду «Вектор». Твого фонду, Едуарде. Ти особисто ініціював штучне банкрутство моєї родини.

Посмішка на обличчі Едуарда нарешті почала згасати. Його погляд став важким і холодним.

— Це бізнес-аналітика, Яне. Твій батько був некомпетентним керівником, його ризики були очевидні. Я просто викупив зобов'язання.

— Ні, це була спецоперація, — відрізав я, відчуваючи, як лють, яку я придушував у собі стільки років, виривається наволю. — Ти виставив умовою виплати боргу мій контракт у Токіо на три роки. З пунктом про неможливість виїзду додому під загрозою негайного банкрутства батька. А це, — я виклав наступний аркуш, — роздруківка платіжки за послуги приватного детектива. Того самого, який зробив той фальшивий знімок із дівчиною в готелі Токіо. Фотографію, яку відправили Еліні з анонімної адреси якраз через місяць після мого від’їзду.

Еліна повернула голову до Едуарда. В її очах виник такий жах, ніби вона побачила перед собою не нареченого, а монстра.

— Едіку... Що це? — її голос затремтів. — Скажи, що це брехня. Скажи мені, що ти цього не робив!

Едуард навіть не глянув на папери. Він повільно відпив вина, опустив келих на стіл і подивився на мене з відкритою, зверхньою зневагою:

— Ти прийшов сюди зі своїми дитячими образами, щоб зіпсувати вечір? Ким ти був тоді, Яне? Студентом без копійки в кишені, сином невдахи. Що ти міг їй дати? Яке майбутнє?

— Ти ізолював мене, щоб забрати її! — я вибухнув, підводячись зі стільця й спираючись долонями про стіл так, що порцеляна задзенчала. — Ти чекав пів року, поки її біль вщухне, щоб з'явитися в ролі шляхетного рятівника! Ти знав, що вона залишилася одна, зламана... і вагітна!

— Звісно, я знав! — раптом гримнув Едуард у відповідь, важко вдаряючи кулаком по столу. Його маска «ідеального джентльмена» тріснула остаточно. — Я знав усе з першого дня! І я зробив те, на що ти був нездатний — я надав їй захист, ім'я, дім і стабільність! Я виростив цього хлопчика, поки ти дувся на весь світ у своєму Токіо!

— Він мій син! — вигукнув я йому прямо в обличчя. Мої слова вдарили по стінах їдальні, розбиваючи останню ілюзію чужого благополуччя. — Лео — мій син!

У кімнаті зависла жахлива, дзвінка тиша. Чути було лише, як тріщать ґноти у свічниках. Лео під столом застиг, перестаючи бавитися, і злякано притисся до ніг Еліни, подивившись на нас своїми великими, моїми сірими очима.