20 Еліна

— Подумай сам, Яне! — говорила я з біллю в серці. — Якби Едуард справді все це підлаштував, якби він панічно боявся, що правда випливе, він би ніколи, чуєш, ніколи не запросив би тебе сюди! Він би не зробив тебе головним архітектором нашого будинку. Він би не змушував нас проводити стільки часу разом. Він би боявся розкриття кожної секунди! Навіщо йому так ризикувати своїм щастям, якщо він «геній маніпуляцій»?

Мій голос лунав над річкою, змішуючись із шумом сосен. Я бачила, як Ян блідне. Його версія, його виправдання, за яке він тримався всі ці роки в Токіо, розсипалася під вагою простих фактів.

— Це все твоя хвороблива уява, Яне... — мій голос став тихішим, сповненим жалю. — Ти наламав стільки дров, ти втік, ти залишив мене тут одну, навіть не спробувавши нормально пояснити ситуацію з контрактом. А тепер, коли ти повернувся і побачив мене з іншим, успішнішим чоловіком, ти просто не знаєш, як це виправити. Тобі простіше повірити в те, що Едуард — монстр, ніж визнати, що ти сам зруйнував наше майбутнє своєю слабкістю і гордістю.

Ян мовчав. Його обличчя здавалося кам'яною маскою в сутінках лісу. Креслення в його руках тремтіло.

— Тобі здалося, що це гарний сюжет для драми, — продовжувала я, відчуваючи, як сльози печуть очі. — Що він підкупив жінку для фото, що він маніпулював нашими долями... Але правда в тому, що Едуард — просто людина, яка покохала мене, коли мені було найгірше. А ти — людина, яка мене кинула. І цей проект «Міста Сонця»... ти привіз його сюди не для мене. Ти привіз його, щоб вгамувати власну совість.

Я зробила крок до машини, відчуваючи, як сили залишають мене. Кожне слово, яке я щойно сказала, відгукувалося в мені порожнечею. Я хотіла, щоб він був правий. Я так сильно хотіла, щоб у всьому був винен хтось третій! Але логіка була нещадною. Едуард не міг знати. Едуард не міг передбачити.

— Еліно, почекай... — голос Яна прозвучав глухо, майже бездиханно.

Я зупинилася, але не обернулася:

— Вези мене додому, Яне. Поїздка закінчена. Немає ніякої «іншої ділянки», немає ніякої змови. Є тільки твоє минуле, яке ти ніяк не можеш відпустити, і моє майбутнє, яке ти намагаєшся отруїти своєю параноєю.

Я сіла в машину, зачинила двері й притулилася лобом до холодного скла. За вікном Ян все ще стояв на пагорбі, тримаючи в руках наш спільний проект, який тепер здавався лише аркушем непотрібного паперу. Я дивилася на річку і розуміла: навіть якщо Едуард не монстр, я більше ніколи не зможу дивитися на нього так, як раніше. Порожнеча, яку розворушив Ян, була занадто великою.

Ян повільно повернувся до машини. Його кроки були важкими. Коли він сів за кермо, у салоні запала така тиша, що було чути, як цокає годинник на панелі. Він не вмикав музику. Він не дивився в мій бік.

— Ти помиляєшся, — нарешті сказав він, заводячи двигун. — Ти просто хочеш, щоб він був святим, бо інакше твоє життя останніх трьох років виявиться брехнею. Але я доведу тобі, Еліно. Я знайду спосіб показати тобі його справжнє обличчя. Бо цей дім... — він кивнув на пагорб за вікном, — він буде стояти тут. З тобою чи без тебе.

Я нічого не відповіла. Я просто заплющила очі, мріючи про те, щоб цей день нарешті закінчився, а разом із ним — і цей біль, який став занадто гострим для одного серця.