19 Еліна

Вітер над річкою стає холоднішим. Він розвіває моє волосся, кидає пасма в обличчя, але я не ворушуся. Мої слова зависають у повітрі — важкі, як свинцеві хмари над горизонтом.

Ян робить крок до мене. Його очі горять не злістю, а якимось диким, хворобливим проясненням. Він стискає краї старого проекту так, ніби це єдиний реальний предмет у цьому лісі.

— Ти досі віриш у його святість, Еліно? — голос Яна стає небезпечно тихим. — Ти думаєш, він просто «добрий самаритянин», який підставив плече? Слухай уважно, бо я збирав цей пазл три довгі роки. Шматочок за шматочком. Поки не зрозумів, у яку пастку він нас загнав.

Я хочу закрити вуха, втекти до машини, повернутися в дім, де пахне дорогою кавою і панує ввічлива тиша. Але ноги наче вростають у цю землю.

— Тоді, в університеті, коли мій батько опинився за крок від в’язниці через ті борги... Едуард з’явився нізвідки. Приїхав із-за кордону, простягнув чек, який перекривав усе. Я був готовий цілувати йому руки від вдячності. Але була умова. Маленька, «професійна» умова, — Ян гірко посміхається, і цей вираз пече сильніше за вогонь. — Контракт у Токіо на три роки. Аванс — як передоплата за роботу. І пункт дрібним шрифтом: жодних поїздок додому, жодних відпусток. Порушення — негайне повернення всієї суми з відсотками.

У роті пересихає. Картина, яку він малює, виглядає моторошно.

— Він вислав мене, Еліно. Він просто купив мою відсутність. Знав, що за три роки під тиском тієї фотографії — яку сам і організував — ти зламаєшся. Знав, що ти шукатимеш опору, і був поруч. Він не просто допоміг мені з боргами, він вирахував усе: мій відчай, твій біль, час, необхідний для того, щоб ти забула запах моєї шкіри.

Я дивлюся на нього, і відчуття нереальності стає майже фізичним. Моє серце — те саме, що так відчайдушно калатало в машині під звуки нашої музики, — прагне знайти виправдання нашому розриву. Але логіка — холодна й безжальна — підказує інше.

— Почекай, Яне, — я піднімаю руку. Мій голос звучить неочікувано твердо, хоча всередині все тремтить. — Зупинись на хвилину. Ти малюєш картину глобального заколоту, але в ній немає сенсу.

Ян нахмурюється, його пальці сильніше впиваються в папір: — Що саме тобі не зрозуміло? Це ж очевидно!

— Ні, це зовсім не очевидно! — я роблю крок назад, розриваючи дистанцію між нами. — Як Едуард міг усе це спланувати? Три роки тому він навіть не знав про моє існування! Ми познайомилися випадково, через пів року після твого від’їзду, на виставці. Я тоді була тінню самої себе, вагітна, розгублена, з розбитим серцем... Він просто підійшов, допоміг мені. Він не міг знати, що я — дівчина його друга!

Ян застигає. Його погляд стає скляним.

— Випадково? — перепитує він із гірким смішком. — У світі Едуарда не буває випадковостей.

— Яне, скажи мені правду, — я заглядаю йому прямо в очі, шукаючи там бодай краплю здорового глузду. — Едуард знав про нас тоді, три роки тому? Ви обговорювали мене? Ти показував йому мої фото? Казав, що в тебе є я?

Ян відводить погляд. На його обличчі промигає тінь сумніву.

— Ні... — нарешті вимовляє він. — Ми тоді не так близько спілкувалися. Після школи він виїхав за кордон, зв’язок майже обірвався. Коли в батька почалися проблеми, я згадав про нього як про останню надію. Він уже очолив бізнес свого батька, був успішним... Я сам знайшов його і попросив про допомогу.

— От бачиш! — вигукую я, відчуваючи, як серце стискається від болю за нього і за нас. — Він не знав! Він просто допоміг старому знайомому, запропонував роботу, щоб ти розрахувався з боргами. А те, що ми зустрілися пізніше... це просто фатальний збіг. Доля зіграла з нами злий жарт, але це не був його план! Едуард прийняв мене з дитиною на руках. Він став батьком для Лео, дав нам дім, коли я не мала нічого!

Ян знову починає хитати головою, відмовляючись слухати. Він вже вибудував навколо себе стіну з марних здогадок і не хоче бачити, що сам створив цей фантом.