24 Еліна

Сонячне світло пробивалося крізь важкі шовкові портьєри в нашій їдальні, але воно зовсім не гріло. У повітрі висіла та особлива, задушлива тиша, яка буває лише в будинках, де накопичилося надто багато прихованої брехні. За великим дубовим столом простір здавався осяйним, дзеркально чистим, але для мене кожна деталь цієї кімнати вже віддавала холодом.

Я сиділа навпроти Едуарда, притискаючи пальцями порцелянову чашку з кавою. Рідина давно вихолола, вкрившись ледь помітною плівкою, але я продовжувала стискати гладенькі боки горнятка просто для того, щоб мої руки не тремтіли. Намагалася змусити себе проковтнути хоча б шматочок тосту, та горло стискав важкий, сухий ком. Позаду була безсонна ніч. Ніч, у якій перед моїми очима знову й знову прокручувалися події в лісі: дикі, викривальні очі Яна, його гарячкові перераховування місяців, його розпачливе, майже тваринне: «Чия це дитина, Еліно?!».

Поруч зі мною, на своєму високому дитячому кріслі, сходив від задоволення Лео. Він грався зі сніданком, захоплено малюючи полуничним джемом кумедні пики на млинці. Його маленькі пальчики були вимазані в солодке, а в очах не було жодної тривоги. Він був абсолютно захищений у своєму маленькому світі, де дорослі вирішують усе за нього, де є теплий дім, красиві іграшки й чоловік, якого він звик називати батьком.

Едуард виглядав, як і завжди, бездоганно. У ньому не було ані краплі тієї тривоги, яка розривала мене зсередини. Прасована блакитна сорочка, дорогоцінний годинник, що виблискував на зап'ясті від кожного руху, впевнені й розмірені жести. Він повільно перегортав фінансовий звіт на своєму планшеті, злегка усміхаючись власнаним думкам. Людина, яка повністю контролює кожну секунду свого дня й кожну людину у своєму оточенні.

— Люба, ти майже не торкнулася сніданку, — мовив він раптом, навіть не піднімаючи очей від екрана. Його голос звучав м'яко, турботливо, але ця турбота зараз віддавалася мені лицемірним розрахунком. — Знову безсоння? Я ж казав тобі, що ці поїздки на ділянку в таку сиру погоду — погана ідея. Ян занадто вимогливий до деталей, він просто вимотує тебе своїми постійними примхами.

Я здригнулася від звуку ім'я Яна. Серце зрадницьки калатнуло десь під горлом, але я змусила швидко опанувати себе, аби Едуард нічого не задозрив.

— Я просто втомилася, Едіку, — відповіла я тихо, опускаючи очі до своєї чашки. — Забагато подій і поїздок за останні дні. Та й похмура погода тисне.

— Нічого, — Едуард відклав планшет убік і повільно перетягнув руку через стіл, накриваючи мої пальці своєю долонею. Його Дотик був теплим і звичним, але мені здалося, ніби на моє зап'ястя опустився холодний металевий браслет. Я мимоволі напружила м'язи, стримуючи бажання відсмикнути руку. — Сьогодні увечері ми закриємо основні питання з проектом. Твоя присутність на зустрічі з його матір'ю дуже важлива. Софія Аркадіївна — людина зі зв'язками в мистецьких колах, її прихильність і благословення додадуть нашому майбутньому весіллю необхідного статусу й лоску.

— Вона мати Яна, Едуарде, — нагадала я, мої губи злегка затремтіли. — Ти справді вважаєш, що це гарна ідея? 

Едуард ледь чутно засміявся. Це був короткий, сухий сміх людини, яка звикла перемагати в будь-яких суперечках і вважає чужі сумніви звичайними дурощами.

— Звісно, Еліно. Ян — найманий професіонал, а я — його замовник. Ми дорослі, виховані люди, які вміють залишати дитячі образи й студентські романтичні ілюзії в минулому. До того ж, я плачу йому достатньо високий гонорар за цей проект, щоб він залишав свої приватні амбіції за порогом мого будинку.

Він повільно підвівся з-за столу, поправив манжети сорочки й підійшов до Лео. Нахилившись, він легенько скуйовдив темне волосся хлопчика. Лео на коротку мить відхилив голову вбік — дрібний, майже непомітний рух протесту, який Едуард, як і завжди, віддав перевагу просто не помітити.

— Не запізнюйтесь. О сьомій вечора машина чекатиме на під'їзді. Прошу тебе, вдягни те темно-синє плаття, воно підкреслює твою строгість.

Коли важкі дубові двері зачинилися за Едуардом і в будинку запанувала повна тиша, я випустила чашку з рук й закрила обличчя долонями. Повітря в розкішній їдальні здавалося отруєним. Я згадувала вчорашній ліс, холодний вітер від річки, вологу багнюку під ногами й лють у чорних очах Яна, коли він стискав мої плечі. «Чия це дитина, Еліно?!» — це питання звучало у моїй голові знову й знову, наче луна в порожньому колодязі.

Я повільно опустила руки й подивилася на сина. Лео саме закінчив малювати на млинці й зараз схилив голову набік, вивчаючи свій "шедевр".

У мене перехопило подих. Це був той самий нахил голови. Ті самі зсунуті до перенісся брівки. Те саме вперте випинання нижньої губи, яке я стільки разів бачила в Яна, коли той годинами сидів над кресленнями в нашій старій орендованій квартирі. Як я могла бути такою сліпою? Як я могла переконувати себе, що ці риси — просто збіг, просто вибрик природи?

— Мамо, а ми сьогодні поїдемо до тієї тьоті з фарбами? — запитав Лео, підводячи на мене свої великі сірі очі.

— Поїдемо, малюк, — прошепотіла я, підсуваючись ближче й міцно пригортаючи його до себе.

Я прагнула сховати його від усього світу, але всередині мене наростало страшне передчуття: сьогодні увечері наша виліплена з брехні та компромісів затишна шкаралупа розпадеться на дрібні друзки. І я не була впевнена, що зможу вберегти нас від цих уламків.