25 Еліна

Шурхіт гравію під колесами нашого преміального позашляховика лунав як відлік останніх секунд перед вибухом.

Чим глибше ми заїжджали вглиб затишного передмістя, тим щільніше стискалися мої пальці на колінах. Тканина темно-синьої сукні, яку мені наказав вдягти Едуард, бгалася під моїми долонями, але я не могла змусити себе розслабитися. За вікном миготіли знайомі сосни, високі паркани й старі дерев'яні дахи. Ця дорога була мені знайома до кожного вигону, до кожної тріщини на асфальті. Чотири роки тому ми з Яном їздили сюди на старій, торохкотливій «Ладі» його товариша, слухали гучну музику через один працюючий динамік і сміялися з того, як вітер виривав із вікон наші ескізи.

Тепер я їхала сюди у мовчазному, бездоганно ізольованому від зовнішнього шуму салоні, де пахло дорогою шкірою та холодним парфумом Едуарда.

— Еліно, ти знову десь далеко, — Едуард кинув на мене спокійний, оцінюючий погляд в дзеркало заднього виду, не повертаючи голови. — Сподіваюся, ти зібралася. Софі Аркадіївна — жінка складного характеру. Вона не любить фальші, але поважає статус. Тобі варто поводитися невимушено. Пожартуй про наш проект, згадай про наші плани на весілля. Це розрядить обстановку.

— Я пам'ятаю, Едіку, — мій голос прозвучав тихо й сухо, майже чужо.

Позаду, у своєму дитячому кріслі, Лео зацікавлено притиснувся лобом до скла.

— Мамо, дивись! Там великий собака! І дерева високі, як у нашій книжці!

— Так, малюк, — я обернулася й насилу посміхнулася синові, але моє серце калатало десь у горлі.

Машина зупинилася біля масивних кованих воріт. Вони були розчинені навстіж, ніби чекали на нас. Автомобіль повільно в'їхав на подвір'я, зупинившись біля старовинного двоповерхового будинку з високими вікнами та дерев'яною верандою, порослю диким виноградом. Це місце майже не змінилося. Воно досі пахло терпентином, сухою м'ятою, печеними яблуками й ставило під сумнів усе те штучне життя, яке я вибудувала за останні три роки.

Едуард вийшов першим. Він упевнено поправив піджак, відчинив мої двері, подаючи руку з вишуканою ґречністю, а потім повернувся, щоб відстебнути Лео й взяти його за руку.

Я зробила крок на гравій, і мої ноги наче налилися свинцем.

Ян уже чекав на нас. Він стояв на крайній сходинці веранди, спираючись спиною на дерев'яну опору. На ньому був темний піджак поверх білої сорочки з розстебнутим коміром — без тієї ділової строгості, якої вимагав Едуард, але з тією природною, небезпечною впевненістю, яка завжди відрізняла його від інших. Його погляд був непробивно холодним.

Коли Ян побачив, як Едуард тримає Лео за маленьку ручку, його обличчя здригнулося. Пальці Яна, які лежали на перилах, стиснулися з такою силою, що шкіра на кісточках побіліла. Це був лише секундний спалах, але я його помітила. І від цього мені стало важко дихати.

Важкі двері веранди рипнули, і на поріг вийшла Софі Аркадіївна.

Вона майже не змінилася. Те саме сріблясте волосся, зібране у високий художній вузол, ті самі глибокі, виразні зморшки навколо очей і пряма, як стріла, постава жінки, яка ніколи й ні перед ким не згиналася.

— Ласкаво просимо, — пролунав її низький, грудний голос.

Едуард зробив крок уперед, розпливаючись у своїй найкращій усмішці, і простягнув їй розкішний букет білих лілій: — Софі Аркадіївно! Невимовно радий особистому знайомству. Це величезна честь — бути у вашому домі.

— Дякую, Едуарде, — вона прийняла квіти без особливого захоплення, і її проникливий погляд одразу ж перемістився на мене. — Здрастуй, Еліно. 

— Доброго вечора, Софі Аркадіївна, — прошепотіла я, відчуваючи, як палають мої щоки.

Але вже в наступну секунду погляд художниці опустився додолу. На сходинку нижче стояв Лео. Він тримався за краєчок мого пальта й з цікавістю розглядав велику бронзову клямку на вхідних дверях.

Софі Аркадіївна застигла.

Букет лілій у її руках злегка похилився. Повітря між нами наче згусло, перетворившись на лід. Вона дивилася на мого сина, і її обличчя повільно, риса за рисою, втрачало колір. Вона бачила не просто чужу дитину. Вона бачила свого трирічного Яна. Ті самі темні завитками пасма над чолом, той самий виразний розріз сірих очей, те саме вперте підборіддя.

— Боже мій... — тихий, майже нечутний видих вирвався з її вуст.

Вона повільно піднімала очі: спочатку на Яна, який стояв за її спиною з кам'яним, викарбованим з граніту обличчям, а потім — на мене. Я відвела погляд, відчуваючи, як сором і страх випікають шкіру зсередини.

Едуард, не помітивши цієї німої трагедії, що розігралася за кілька секунд, звичним рухом поклав руку на плече Лео:

— Це Лео, наш син. Він трохи соромиться нових людей, але загалом він дуже вихований хлопчик.

Софі Аркадіївна змусила себе посміхнутися, але ця усмішка вийшла настільки натягнутою й сухою, що мені захотілося провалитися крізь землю. Вона повільно нахилилася до хлопчика:

— Здрастуй, Лео. Хочеш подивитися на мого великого рудого кота? Він якраз спить у вітальні біля каміна.

— Хочу! — очі Лео спалахують щирим захопленням, і він легко випускає руку Едуарда.

Софі випросталася, її погляд став небезпечно гострим і аналітичним. Вона подивилася прямо в очі Едуарду:

— Заходьте в дім. Вечеря вже на столі.

Я зробила крок на поріг, відчуваючи, що назад дороги вже не буде. Двері до минулого зачинилися за моєю спиною, а майбутнє чекало попереду — неминуче й розрушливе.