16 Еліна

Різкий звук шин по гравію розірвав тишу холу, наче постріл. Я відсахнулася від Яна так різко, ніби його рука була розпеченим залізом. Повітря між нами, що щойно було густим і електричним, миттєво знову стало крижаним.

На порозі з’явився Едуард. Він виглядав втомленим, але щойно його погляд зупинився на мені, він буквально розквітнув. Він кинув портфель на банкетку і швидким кроком підійшов до нас.

— Кохана! Я старався як міг, щоб завершити все раніше, — він обхопив моє обличчя долонями й ніжно поцілував у чоло. — Яне, ти теж тут? Ну що? Не мучте мене. Що сказав лікар? Ми відкриваємо шампанське чи я вже маю замовляти найкращий дитячий візок у Європі?

Я відчула, як погляд Яна впивається мені в потилицю. Він мовчав, насолоджуючись моєю безпорадністю. Це був його спосіб помсти — змусити мене власноруч зруйнувати мрію людини, яка була мені єдиною опорою майже всі ці три роки.

Я глибоко вдихнула. Горло стиснув спазм, але я змусила себе подивитися Едуарду в очі. Вони були такими щирими, такими повними надії, що мені захотілося провалитися крізь землю.

— Едіку... — я взяла його за руки. Вони були теплими й надійними, зовсім не такими, як у Яна. — Мені шкода. Насправді... результат негативний. Я не вагітна.

Радість на обличчі Едуарда згасала повільно, наче сонце заходить за хмару. Він на мить завмер, перетравлюючи почуте. Його руки ледь помітно здригнулися в моїх долонях.

— Негативний? — перепитав він, намагаючись усміхнутися, але усмішка вийшла кривою і болісною. — Але ж... всі ознаки... лікар впевнений? Можливо, термін занадто малий?

— Аналіз крові не помиляється, — я опустила голову, не в силах бачити цей біль. — Це була просто втома, Едіку. Перевтома і стрес через весілля. Пробач, що я... що ми так поспішили з висновками.

Едуард мовчав кілька довгих секунд. Потім він важко зітхнув і знову притягнув мене до себе, міцно обіймаючи. 

— Ну що ти, маленька... За що ти вибачаєшся? Головне, що ти здорова. А дитина... дитина у нас обов’язково буде. Трохи пізніше. Може, це й на краще — спочатку збудуємо дім, з’їздимо в медовий місяць, а вже потім...

Я відчула, як Ян за моєю спиною зробив крок в бік сходів. 

— О, і до речі, — каже він. —  Моя мама якимось чином дізналася, що я зупинився не в готелі, а тут. Вона влаштувала справжній шторм через те, що я тиняюся по чужих порогах замість того, щоб їхати додому. Вона виставила ультиматум: якщо завтра ввечері я не привезу до неї на вечерю господарів цього будинку разом із малою дитиною, вона сама приїде сюди і влаштує скандал просто на будівельному майданчику. Тож ви запрошені. Усі троє.

Едуард розгублено сміється, не помічаючи ані металу в голосі Яна, ані того, як сильно в мене тремтять пальці.

— Мадам Софі не змінити! Ну що ж, відмовляти їй — собі дорожче. Ми з радістю приймемо запрошення, правда, Еліно? А з приводу проекту — так, повертаємося до базового плану. Іди, Яне, я зараз підійду в кабінет.

Ян киває, не зводячи з мене важкого, майже погрожуючого погляду, і розвертається до виходу. Звук його впевнених кроків здається мені ударами молотка, що забиває цвяхи в кришку моєї труни.

Едуард ніжно торкається мого плеча, переконаний, що я просто втомилася.

— Не засмучуйся через ту вечерю, люба. Поїдемо, розвіємося. Малому теж буде корисно. А тепер йди відпочинь, ми з Яном тут усе домовимо.

Я механічно киваю і повільно бреду до спальні. Усередині все кричить од жаху. Мама Яна. Жінка, яка знала нас обох найкраще. Жінка, яка пам'ятає кожну нашу мрію і плани на майбутнє... А тепер я маю з’явитися до неї в гості. Не сама. З успішним нареченим... і з Лео. З дитиною, яка кожного дня дивиться на мене очима Яна, так само схиляє голову і ставить незручні запитання.

Я зачиняю двері спальні й опускаюся на підлогу біля ліжка, затиснувши долонями рот, щоб не закричати. Це вже не пастка. Це судний день, від якого в мене немає порятунку.