22 Еліна

Зворотна дорога до маєтку була схожа на затяжне падіння в безодню. Ян мовчав, міцно стиснувши кермо, а його профіль, освітлений тьмяним світлом приладової панелі, здавався висіченим із граніту. Кожен поворот шосе, кожне гальмування на світлофорах відгукувалося в моїй голові пульсуючим болем. Я дивилася у вікно на вечірні вогні міста, які розмивалися через мої сльози, і відчувала, як між нами росте стіна — вища за будь-який хмарочос у Токіо.

Коли ми нарешті під’їхали до високих воріт будинку Едуарда, Ян не став заїжджати у двір. Він різко загальмував біля узбіччя, не глушачи двигун. Машина вібрувала, немов жива істота, готова в будь-який момент зірватися з місця.

— Приїхали, — кинув він, навіть не повернувши голови в мій бік. Його голос був сухим, позбавленим тієї пристрасті, яка вирувала в лісі. Тепер у ньому залишилася лише порожнеча.

Я мовчки вийшла з машини. Холодне повітря вечора миттєво просочилося під пальто, змушуючи мене здригнутися. Я чекала, що він щось скаже напослідок — вибачиться, знову почне переконувати чи хоча б просто подивиться на мене. Але Ян лише різко перемкнув передачу. Шини скрикнули по асфальту, і за мить червоні вогні його автівки зникли за поворотом, залишивши по собі лише запах паленої гуми та гіркий присмак недомовок.

Я стояла біля воріт, дивлячись у порожнечу. Весь цей час я переконувала себе, що Ян просто зламана людина, яка шукає винних у своєму провалі. Але всередині мене, у тому самому місці, де ще жевріло кохання, оселився маленький, отруйний сумнів.

“А що, як він правий? — прошепотів внутрішній голос. — Що, як моє життя — це справді майстерно зведена декорація?”

Я увійшла в дім, де вже горіло автоматичне світло. Едуарда ще не було, його робочий день тривав, і ця порожнеча тиснула на мене сильніше за будь-яку сварку. Ян у цей час був уже далеко. Можливо, він більше не повернеться в цей будинок. Можливо, вирішив зникнути, як колись... 

Від цих думок ставало дурно. Але найголовніше мене бентежило те, що я не знала, чого боюся більше: його повернення й продовження руйнування мого життя, чи його зникнення назавжди.

Я піднялася на другий поверх, навіть не знімаючи пальто. У кімнаті панували напівтіні. Я сіла на край ліжка, відчуваючи, як тремтять руки. Мені потрібно було почути чийсь голос. Не Едуарда з його заспокійливими фразами, не Яна з його отруйними істинами. Мені потрібен був хтось із того часу, коли світ ще не був розколотий навпіл.

Я дістала телефон і, майже не розмірковуючи, набрала номер Марти. Вона була єдиною, хто знав нас із Яном ще тоді, в університетські часи, і хто бачив, як я помирала після його зникнення.

— Еліно? Ти ніколи не дзвониш мені ввечері, — голос Марти в слухавці звучав тривожно. — Що сталося? Ти плачеш?

— Марто... він повернувся, — прошепотіла я, заплющуючи очі. — Ян тут. Він у нашому домі. Едуард найняв його архітектором, бо вони друзі.

У слухавці запала мертва тиша. Я чула лише переривчасте дихання подруги.

— Ти жартуєш? — нарешті вимовила вона. — Еліно, це якийсь абсурд. Після всього, що він зробив? Після того, як він просто стер тебе зі свого життя заради Японії? Як Едуард з ним можуть бути друзями... Це несмішний жарт?

— У тому-то й справа, Марто... Едуард каже,що вони старі знайомі, що він допоміг йому розрахуватися з боргами батька. Але Ян... Ян каже страшні речі. Він каже, що Едуард усе спланував. Що він купив його від'їзд, щоб звільнити місце для себе поруч зі мною.

— Боже... — Марта зітхнула. — Еліно, послухай мене уважно. Ти зараз у шоці. Ян завжди був схильний до драми, ти ж знаєш його натуру. Він архітектор, він будує світи не тільки з бетону, а й у голові. Йому важко бачити тебе щасливою з іншим чоловіком, успішнішим і надійнішим. Це просто чоловічі ревнощі, помножені на образу за власну невдачу.

— Але він був такий переконливий, — я почала ходити по кімнаті, стискаючи телефон. — Він привіз мене на ділянку, яка належить йому. Показував наш старий проект. Він розповів про контракт, за яким не мав права повертатися три роки. Марто, а якщо це правда? Якщо Едуард — не мій рятівник, а мій викрадач?

— Еліно, схаменися! — голос Марти став жорстким. — Едуард був поруч, коли ти не могла встати з ліжка. Він платив за твоїх лікарів, він терпів твої істерики, він витягнув тебе з тієї ями, в яку тебе кинув Ян. Навіщо йому було так складно все підлаштовувати? Він багата людина, у нього сотні варіантів. Навіщо йому ти — розбита дівчина? Це просто нелогічно!

— Я не знаю, що логічно, а що ні, — я зупинилася біля дзеркала, дивлячись на своє бліде відображення. — Я просто відчуваю, що задихаюся. Коли Ян поруч, я знову стаю тією дівчиною, яка готова була йти за ним на край світу. А коли я дивлюся на Едуарда, я бачу стабільність, яку боюся втратити.

— Ти боїшся не стабільність втратити, а того, що Ян знову тебе кине, — відрізала Марта. — Він уже зробив це один раз. Він обрав кар'єру і гроші замість тебе. А тепер він повернувся і намагається посіяти хаос у твоїй голові, щоб не відчувати себе єдиним мерзотником у цій історії. Не дай йому цього зробити. За три тижні твоє весілля. Едуард кохає тебе. А Ян... Ян просто тінь із минулого, яка не хоче зникати.

— Можливо, ти права... — я сіла назад на ліжко, відчуваючи величезну втому. — Можливо, він просто грає на моїх почуттях.

— Не «можливо», а точно, — пом'якшала Марта.