7 Еліна

— Я не зраджувала тебе! — крикнула я, відчуваючи, як по щоках течуть сльози. — Це ти пішов! Я чекала місяцями, дивлячись на двері, які більше не відчинялися!

— Досить! — він вдарив долонею по столу, розкидаючи креслення підлогою. — Мені байдуже, яку казку ти вигадала для своєї совісті. Едуард хоче ідеальну в’язницю для своєї ляльки — він її отримає. Ми працюватимемо тут щодня. Відкривай план. Я хочу, щоб з тераси було видно річку... ту саму, де ти колись обіцяла мені наше «Місто Сонця».

Я вже хотіла відповісти, як раптом почула шурхіт у коридорі й дитячий сміх. Двері кабінету прочинилися, і на порозі з’явилася моя мама, тримаючи за руку трирічного Лео.

— Еліно, вибач, що без попередження, — почала мама, але зупинилася, побачивши Яна. — Ми просто заїхали на годинку...

Лео, побачивши мене, радісно кинувся до крісла.

 — Мамо! Мамо, дивись, що бабуся купила!

Час у кабінеті наче застиг. Ян завмер. Його очі перескочили з мого обличчя на малого, а потім на Едуардові риси, які він (на його власну думку) бачив у хлопчику. Він бачив дитину, яку я народила майже відразу після нашого розриву.

Мама, відчувши напругу, швидко підхопила Лео. 

— Ой, Еліно, я бачу, у вас тут робота. Ми підемо в сад, не буду вам заважати.

Коли двері зачинилися, у кімнаті стало настільки тихо, що я чула власне дихання. Ян стояв нерухомо. Його обличчя вмить зблідло, а потім закам’яніло, перетворившись на маску. У його очах, що ще мить тому палали ненавистю, зараз згасало щось інше — залишки віри в те, що наша любов хоч щось важила.

Він повільно перевів погляд на календар, рахуючи місяці. Три роки. Хлопчику було три. Його математика була безжальною.

— Значить, ось як це було, — прошепотів він. Голос був сухим, порожнім. — Я витрачав останні гроші на квитки, шукав тебе в аеропорту, а ти в цей час... ти вже готувалася стати щасливою дружиною Едуарда. Ти навіть не дала собі часу на паузу.

Він засміявся — тихо, безрадісно, дивлячись у стіну. — Це чудовий вибір, Еліно. Едуард — ідеальний батько. Він любить порядок, він любить, коли все йде за планом. Ти, мабуть, була дуже переконлива, коли сказала йому, що це його дитина. Скільки часу тобі знадобилося, щоб «впорядкувати» своє життя після мене? Місяць? Два?

— Яне, ні, ти не розумієш... — я зробила крок до нього, але він відсахнувся, ніби від прокаженої.

— Не смій, — відрізав він. Його очі стали холодними, як скло хмарочоса. — Я не хочу чути пояснень. Я бачу результат. Ти змогла встигнути все: і викреслити мене, і побудувати нову сім'ю, і народити спадкоємця для іншого чоловіка. Ти справжній майстер проектування, Еліно. Шкода, що ці проекти завжди будуються на брехні.

Він знову впав у крісло і розгорнув ноутбук. Його рухи стали механічними, відшліфованими до автоматизму.

— Я тут, щоб побудувати цей дім, — сказав він, не дивлячись на мене. — Ти хочеш, щоб я працював? Я працюватиму. Але більше жодних слів про минуле. Між нами тепер лише ці креслення. Почнемо з головного входу.

Я стояла посеред кабінету, відчуваючи, як усередині мене помирає остання надія. Він був упевнений у моїй зраді. Він дивився на Лео — і бачив лише доказ того, як швидко я проміняла його на стабільність Едуарда. Він зневажав мене за те, що я народила «сина Едуарда» так швидко, навіть не здогадуючись, що тримає в руках доказ власного батьківства.