27 Еліна

Дзвінка, отруйна тиша, що запанувала в кімнаті після моїх слів, здавалася майже фізичною. Вона тисла на вуха, позбавляючи можливості зробити нормальний вдих. Вогники свічок у порцелянових свічниках тривожно тріпотіли, кидаючи довгі, розхитані тіні на білу скатертину й розкидані фінансові роздруківки.

Я застигла на місці, боячись навіть ворухнутися. Моє серце калатало десь у горлі, важко й боляче. Поруч зі мною Лео, відчувши страхітливу напругу дорослих, міцно вхопився за край моєї темно-синьої сукні. Його маленькі пальчики стискали тканину з такою силою, ніби це була єдина опора у світі, що валився на шматки.

— Лео, малюк, ходи до мене, — пролунав тихий, але дивовижно твердий голос Софі Аркадіївни.

Вона повільно підвелася зі свого кінця столу. На її обличчі не було ані паніки, ані сліз — лише кам’яна, абсолютна гідність жінки, яка за своє життя бачила занадто багато, аби дозволити чужому бруду заплямувати її дім. Вона нахилилася, обережно підхопила Лео на руки й притисла його до себе. Хлопчик сховав обличчя на її плечі, злякано озираючись на нас.

— Софі, зачекайте... — почав був Едуард, роблячи напівкрок у її бік, але вона зупинила його єдиним поглядом. Гострим, мов лезо скальпеля.

— Я відведу онука у вітальню, Едуарде, — мовила вона прохолодно, відкарбовуючи кожне слово. — А ви тим часом закінчуйте цей розрахунок. І пам'ятайте, що ви перебуваєте в моєму домі.

Вона повільно вийшла з їдальні, зачинивши за собою важкі дубові двері. Тільки-но клацання замка пролунало в тиші, Едуард повільно розвернувся до мене.

Його обличчя змінилося до непізнаваності. Зникла світська шляхетність, зник той м'який, турботливий вираз, яким він обдаровував мене щоранку за сніданком. Переді мною стояв чоловік із запеклими, холодними очима, в яких більше не було й краплі тепла — лише тверезий, жорстокий розрахунок шахіста, чию комбінацію щойно розкрили.

— Ну що ж, — мовив він, і його голос прозвучав сухо, без жодної емоції. — Браво, Яне. Ти розкрив карти. І що далі? Ти справді думаєш, що ці аркуші паперу щось змінюють?

— Вони змінюють усе, Едуарде, — Ян зробив крок від столу, стаючи між нами.Його плечі були напружені, руки стиснуті в кулаки. — Ти побудував своє "щастя" на вкрадених роках. Ти створив пастку для мого батька, ти обманом вислав мене з країни, ти підсунув Еліні фальшивку, коли вона була в найуразливішому стані!

— Я дав їй усе! — голос Едуарда підвищився, став металевим і різким. Він навіть не глянув на Яна, його погляд був прикутий до мене. — Еліно, схаменися! Подивися на нього! Хто він такий? Архітектор, який лише зараз починає ставати на ноги? Хлопчик зі своїми боргами й дитячими образами? Ким ти була без мене трьох років тому?! Вагітною дівчиною без копійки в кишені, в орендованій зачуханій квартирі, яку не мала чим оплатити!

Кожне його слово вдаряло по мені, мов батіг. Я дихала часто й уривчасто, відчуваючи, як до горла підступає нудота.

— Я дав тобі дім, — продовжував Едуард, карбуючи кроки по паркету й наближаючись до мене. — Я дав твоєму синові своє прізвище! Він виріс у розкоші, він не знав, що таке злидні чи страх! Я дав йому майбутнє, яке цей "бідолашний геній" не зміг би забезпечити йому ще років десять! І ти зараз віриш цим папірцям?!

Він простягнув руку й міцно, до болю, вхопив мене за зап’ястя, змушуючи піднятися зі стільця.

— Спектакль закінчено, Еліно. Збирай дитину. Ми повертаємося додому. Зараз же.

Його пальці впивалися в мою шкіру, ніби залізні лещата. Це був дотік господарa, який вимагає повернути свою власність. Не коханого чоловіка, не захисника — господарa.

— Відпусти її, — Ян ступив уперед, його голос прогримів низько й небезпечно.

— Не вмішуйся! — відрізав Едуард, навіть не повернувши голови, але сильніше смикнув мене до себе. — Вона моя наречена! Вона підписала згоду, вона живе в моєму будинку! Ти думаєш, ти можеш просто прийти й забрати їх? Без мене ти ніхто, Еліно! Ти знову опинишся на вулиці, із дитиною на руках і без жодних прав!

Я дивилася на нього — на ці тонкі, стиснуті губи, на холодний розрахунок у його очах. І в цю секунду перед моїми очима пролетіли всі три роки.

Усі ті дні, коли я відчувала дивний, незрозумілий холод поруч із ним. Усі ті моменти, коли він лагідно, але безпеляційно вирішував, що мені вдягати, з ким спілкуватися, як ростити сина. Усі ті вечори, коли я переконувала себе, що його контроль — це просто "турбота", а його байдужість до мого минулого — це "шляхетність".

Він не рятував мене. Він купив мене. Викупив моє горе, мій відчай, мій страх за майбутнє дитини. Він розставив прапорці, перекрив усі виходи й чекав, поки я сама впаду в його золоту клітку.

— Ні, — прошепотіла я.

Едуард на мить затихав, трохи послабивши хватку: — Що ти сказала?

Я зібрала всі сили, які в мене залишалися, підняла голову й подивилася йому прямо в очі. Подивилася без страху, який скував мене вранці. Без почуття провини, яке тиснуло на мене всі ці роки.

— Я сказала: ні, — мій голос прозвучав неочікувано чітко й дзвінко. — Я нікуди з тобою не поїду, Едуарде.

— Еліно, не роби дурниць, — у його голосі вперше прослизнула тріщина, спалах роздратування. — Ти дієш під впливом емоцій. Ти не розумієш, від чого відмовляєшся.

— Я відмовляюся від брехні! — вигукнула я, з силою висмикуючи свою руку з його пальців. На моєму зап'ясті залишилися червоні сліди від його пальців. — Ти брехав мені з першого дня! Ти знищив життя Яна, ти вигнав його, ти підкинув мені те фото, коли я вмирала від болю! Ти чекав, поки я зламаюся, щоб прийти й зіграти роль мого рятівника!

— Я дав тобі все! — його обличчя викривилося в гніві.

— Ти дав мені золоту кайдану! — я зробила крок назад, стаючи поруч із Яном. — Ти не любив мене. І Лео ти не любив. Він був для тебе просто трофеєм. Доказом твоєї перемоги над Яном! Забирайся звідси, Едуарде. Забирайся з мого життя.

Едуард важко дихав. Його ідеально випрасована сорочка зім’ялася, пасмо волосся впало на чоло. Він оглядів нас обох — мене й Яна, які стояли пліч-о-пліч, — і на його обличчі проступила отруйна, зверхня усмішка.