3 Еліна

— Еліно, ти не чуєш? — голос Едуарда повернув мене до реальності. — Артур просить повторити клятву. Хоча б початок, треба перевірити звук у цій частині зали.

Я відкрила рот, але горло наче стиснуло спазмом.

— Я... я обіцяю бути твоєю підтримкою... — голос прозвучав сухо й якось чужо.

— Можна впевненіше, — втрутився Ян. Він говорив м’яко, але в тоні прослизнула сталь. — Це ж твоє весілля, а не допит. Едуард заслуговує на більше, ніж просто завчені рядки. Хіба ні?

Він зробив крок ближче, ніби поправляючи край піджака Едуарда, але фактично вдерся в мій особистий простір. Запах «Rain and Sandalwood» — той самий, що я колись знала напам’ять, — на мить позбавив можливості нормально дихати.

— Звісно, — я випростала спину, намагаючись зберегти спокій. — Едуарде, досить на сьогодні? Ми пройшли все, що планували.

— Ти права, ти зовсім бліда, — Едуард стурбовано торкнувся моєї щоки. Його турбота була незмінно правильною і безпечною. — Яне, не проти, якщо ми завершимо? Тобі теж треба відпочити. Поїдеш до нас? Повечеряємо, згадаємо старі часи.

— Із задоволенням, — Ян посміхнувся, і в кутиках його очей з’явилися зморшки, які я колись знала занадто добре. — Мені цікаво подивитися, як ви облаштували своє сімейне гніздечко.

Я відвернулася, щоб вони не побачили, як тремтять руки.

Вітальня Едуарда була дзеркалом його характеру: мінімалізм, високі стелі, ніякого зайвого шуму. Кожна подушка лежала під ідеальним кутом. Раніше цей порядок давав мені відчуття спокою. Сьогодні — задухи.

Я стояла біля кухонного острова, механічно нарізаючи сир.  Ніж стукав по мармуровій дошці — ритмічно, наче метроном. Тук. Тук. Тук.

— Допомогти? — Едуард обійняв мене за талію і легко поцілував у скроню. — Ти сьогодні сама не своя. Якщо приїзд Яна тебе бентежить, не переймайся. Він буває дещо прямолінійним, але в нього золоте серце. Ми пройшли крізь вогонь і воду.

— Усе добре, — я змусила себе посміхнутися. — Просто втомилася. І від запаху лілій досі паморочиться в голові.

— Тоді сідаймо. Ян уже чекає.

У їдальні було тихо. Ян сидів у кріслі, розслаблено відкинувшись на спинку. Він зняв піджак і розстебнув верхній ґудзик сорочки. У цьому вивіреному до міліметра інтер’єрі він виглядав чужорідним елементом.

Добре, що сина сьогодні забрала мама. Принаймні про це я могла не хвилюватися.

— Чудовий дім, Едуарде, — промовив Ян, не відриваючи від мене погляду, поки я сідала навпроти. — Усе таке... правильне. Не думав, що Еліна обере саме такий стиль. Ти казав, вона архітектор?

— Найкраща в групі, — гордо відповів Едуард, розливаючи вино. — Зараз вона багато працює з дизайном моїх об’єктів. У неї вроджене відчуття гармонії.

— Гармонія — це важливо, — Ян підняв келих, розглядаючи вино на світлі. — Але іноді вона буває нудною, правда, Еліно? Пам’ятаю, хтось казав мені, що справжнє життя починається там, де закінчуються правила. Ескізи на старих газетах, бо на ватман не було грошей... у цьому було значно більше життя.

Я міцніше стиснула виделку. Він цитував мене. Мої власні думки з того часу, коли ми ділили одну вечерю на двох.

— Люди змінюються, Яне, — відповіла я, намагаючись, щоб голос звучав рівно.