21 Ян

Папери в моїх руках тріщать під пальцями. Я дивлюся на Еліну, і в моїй голові, наче збій у складній системі, один за одним гаснуть усі логічні ланцюжки.

«Прийняв з дитиною на руках… Вагітна… Через пів року…»

Слова вдаряють у скроні важкими, глухими молотами. Я перераховую. Гарячково, хаотично, збиваючись на місяцях. Потім знову. Потім ще раз.

Токіо. Травень. Чотири місяці до мого від’їзду. Наш останній тиждень у тій затасканій орендованій квартирі, де ми не вилазили з ліжка.

Мій погляд різко зміщується в бік дороги — туди, де п’ятнадцять хвилин тому ми залишили малому його рюкзак із динозавром. Я згадую його обличчя. Цей впертий нахил голови. Цю звичку колупати тарілку виделкою. Ці очі, які не мають жодного, навіть найменшого стосунку до Едуарда.

Світ навколо мене лопається, як сухе скло.

— Вагітна?.. — мій голос звучить як шелест піску. — Ти була вагітна, коли зустріла його?

Я роблю крок до неї. Вона від сахається, але я не контролюю себе. Руки самі вихоплюють її за плечі. Пальці впиваються в тканину її пальта, я струшую її — не сильно, але так, щоб змусити дивитися мені прямо в очі.

— Чия це дитина, Еліно?! — рявкаю я їй прямо в обличчя, відчуваючи, як у горлі пече від люті. — Від кого Лео?! Невже... Невже він мій?!

Вона намагається вирватися, її обличчя блідне, а в очах спалахує дикий, тваринний страх.

— Пусти! Яне, випусти мене! — вона б’є мене долонями по грудях, але я не зрушую з місця. Я тримаю її, наче це єдиний спосіб не провалитися крізь землю.

— Ти була вагітна моєю дитиною і мовчала?! — я метаюся очима по її обличчю, шукаючи заперечення, але знаходжу лише підтвердження. — Три роки! Три роки ти ростила мого сина з іншим чоловіком! Ти дала йому називати батьком людину, яка купує йому іграшки на мої гроші?! Чому ти не сказала мені?! Чому, Еліно?!

— A чому я мала казати?! — раптом вибухає вона.

Еліна з силою штовхає мене в груди, і я відступаю на крок, приголомшений цим криком. Вона не плаче — її очі горять такою ненавистю й болем, що мені стає важко дихати.

— Сказати тобі?! — вона важко дихає, кидаючи мені слова в обличчя, як каміння. — Людині, яка вислала мене з життя за перший же місяць?! Я бачила ту фотографію, Яне! Я бачила тебе з тією дівчиною в Токіо! Ти там обіймав її, ти усміхався, поки я тут здихала від токсикозу й не знала, чим заплатити за оренду!

— Це була брехня! Постанова! — кричу я, відчуваючи, як божеволію.

— А мені байдуже, постанова це чи ні! — вона крокує до мене, вказуючи на мене тремтячим пальцем. — Ти поїхав! Ти жодного разу не подзвонив нормальним тоном, ти закрився, ти викреслив мене! Тобі було плювати, як я тут! Тобі було нецікаво, як я виживаю! І ти ще смієш зараз звинувачувати Едіка?!

Вона робить паузу, ковтаючи повітря, і її голос стає тихішим, але від цього ще болючішим:

— Едуард підібрав мене з землі. Він не ставив дурних запитань. Він дав моєму синові ім'я, дав йому дім, дав йому турботу, якої ти не здатний дати нікому через своє бісове его! Він став для Лео справжнім батьком, поки ти три роки будував свої скляні вежі й плекав ображену гордість!

Я стою перед нею, і кожне її слово влучає прямо в серце. Повітря з легенів виходить повністю.

Лео — мій син.

Хлопчик, на якого я сьогодні дивився з огидою як на "наслідок її зради", — це моя кров. І чоловік, якого я вважав меценатом чи підлим суперником, просто забрав мою сім'ю, поки я думав, що мене зрадили.

— Еліно... — я роблю крок назад, опустивши руки. Папери з кресленнями випадають із пальців просто в багнюку під ногами. — Ти не мала права... Ти не мала права віддавати мого сина йому.

— Я врятувала його від твоєї бездушності, — відрізає вона, натягуючи пальто щільніше. — І якщо ти спробуєш це зруйнувати... якщо ти відкриєш рот перед Едуардом чи Лео — я зникну знову. І цього разу ти не знайдеш нас ніколи.

Вона повертається і швидко йде до машини, залишаючи мене одного серед холодного соснового лісу. А я залишаюся стояти над розмоклим папером, відчуваючи, як усе моє впорядковане, розраховане до міліметра життя розпадається на пил.