9 Еліна

Я вибігла з дому так швидко, ніби за мною гналися всі демони мого минулого. Навіть не взяла плащ — лише тонку кашемірову кофту, яка зовсім не рятувала від вологого весняного повітря. Мені було байдуже. Головне — опинитися якомога далі від кабінету, від запаху його сорочки, від того низького голосу, який руйнував мою оборону легше, ніж таран — картковий будинок.

Я йшла по дорозі, що вела до старого парку, майже не розбираючи шляху. Ноги самі несли мене вперед, а в голові, наче заїжджена платівка, звучали його слова: «Я чекав тебе шість годин... Я купив квиток на твоє ім'я».

Брехня! Це має бути брехня!

Я зупинилася біля старого дуба, важко дихаючи. Моє серце калатало в горлі. Я притулилася лобом до шорсткої кори, намагаючись охолодити запалений мозок. Три роки я будувала своє життя на фундаменті його зради. Це було моє виправдання. Моя броня. Якщо він не зраджував... якщо він справді чекав... то хто тоді я? Дівчинка, яка злякалася труднощів? Жінка, яка продала кохання за спокійний сон?

Але найстрашнішим було не це. Найстрашнішим було те неймовірне, тваринне тяжіння, яке я відчувала щоразу, коли він опинявся поруч.

Це було неправильно. Це було підло стосовно Едуарда. Едуард — мій рятівник. Він підібрав мене, розбиту й зневірену, склеїв по шматочках, дав мені професію, дім, майбутнє. Він любить мене тихо й надійно, як ранкове сонце. 

А Ян... Ян — це лісова пожежа. Він спопеляє все, до чого торкається. І попри весь біль, попри ту жахливу зневагу в його очах, я відчувала, як кожна клітинка мого тіла тягнеться до цього вогню.

Коли наші погляди зустрілися над кресленням, я ледь не закричала. Це був не просто виклик. Це було впізнавання. Наче дві частини одного розірваного креслення на мить збіглися краями. Я бачила в його очах той самий голод, який відчувала сама. Він ненавидить мене, він зневажає мій вибір, але він хоче мене так само сильно, як і три роки тому. 

Чи побачив він також мої справжні почуття, як я його. Чи прочитав  в моїх очах: «Я все ще твоя. Навіть у білому шовку, навіть із каблучкою Едуарда на пальці — я все ще належу тобі».

Я сіла на холодну лаву, обхопивши себе руками. Почав накрапати дрібний дощ. Краплі сідали на моє волосся, змішуючись із солоними сльозами, які я вже не намагалася стримувати.

“Чому ти повернувся саме зараз? — кричала я подумки в порожнечу парку. —Чому не залишив мене в моєму ілюзорному раю?”

Я згадала, як він тримав лінійку. Його руки — засмаглі, з випнутими венами, руки архітектора й будівельника. Руки, які колись знали кожен міліметр мого тіла. Едуард торкається мене обережно, наче кришталевої вази. А Ян, одним лише поглядом повідомляє, що він — власник, який повернувся по своє майно.

Іронія долі: він будуватиме наш дім. Він закладе каміння в основу мого сімейного життя з іншим. Це витончене катування. Він хоче бачити, як я щодня вмираю від неможливості торкнутися його. Він хоче, щоб цей будинок став моєю в'язницею, де кожен кут нагадуватиме про те, що ми могли мати разом.

Я заплющила очі й раптом чітко побачила ту фотографію з Токіо. Неонове світло, китаянка, його рука на її талії. Цей образ завжди був моїм щитом. Але сьогодні він здався мені якимось... штучним. Наче декорація.

— Еліно? — почула я раптом чийсь голос і здригнулася.

Це був не Ян. Це був Едуард, який, мабуть, повернувся раніше і, не знайшовши мене вдома, виїхав шукати. Його машина пригальмувала біля краю парку.

Я швидко витерла обличчя, намагаючись надати собі притомного вигляду. Я мала повернутися. Я мала знову одягнути маску щасливої нареченої. Бо якщо я зараз не зупиню це божевілля, якщо дозволю собі хоча б на мить повірити Яну — моє життя розсиплеться, як попіл тих ескізів, які я спалила три роки тому.