12 Еліна

Спальня залита м’яким, приглушеним світлом нічних світильників. Едуард уже готується до сну — у кожному його русі відчувається некваплива, майже механічна турбота. Він підходить до мене ззаду, коли я знімаю сережки перед дзеркалом. Його руки лягають мені на плечі — теплі, важкі, власницькі.

— Ти сьогодні була такою відчуженою, Еліно, — шепоче він, торкаючись губами вигину моєї шиї. — Ця вечеря... Ян трохи перегнув із драмою, але давай залишимо його привидів за дверима. Тільки ти і я.

Він починає повільно розстібати блискавку на моїй сукні. Я відчуваю, як усередині все стискається. Кожен його дотик, який раніше здавався гаванню, тепер викликає глухий супротив. У голові досі стоїть запах розмарину з кухні та холодний, пильний погляд Яна, який щоразу спотикався об Лео.

— Едіку, будь ласка... — я м’яко перехоплюю його руки. — Я справді почуваюся недобре. Голова паморочиться, і цей запах їжі... він досі стоїть у горлі.

Едуард завмирає. Він не сердиться — він ніколи не вибухає, завжди тримаючи емоції під суворим контролем. Він уважно дивиться на моє бліде обличчя через дзеркало, а потім його очі спалахують тією особливою, жадібною надією, яку я знаю надто добре.

— Нездужання? Нудота від запахів? — він усміхається, і в цій усмішці стільки очікування, що мені стає страшно. — Еліно, ти не хочеш сказати, що... що ми нарешті зможемо доповнити нашу сім’ю? Що Лео нарешті отримає братика чи сестричку, яка буде... нашою?

— Що? Ні, Едуарде, це просто втома, — я відсахнулася, наче він обпік мене.

— А раптом? — він обережно торкається мого живота. Цей жест — інтимний, наповнений планами, про які я не просила — здається мені нестерпним. — Ти знаєш, як сильно я цього хочу. Лео чудовий, але я мрію про дитину, яка буде нашою від першого дня. Про дитину, яка не матиме тієї... іншої історії. Ян приїхав якраз вчасно, щоб спроектувати дитячу. Завтра ж запишемо тебе до лікаря. Відпочивай, маленька. Якщо це те, про що я думаю, це ідеальний фінал для нашого проекту.

Він цілує мене в лоб і лягає в ліжко, очевидно, задоволений своєю здогадкою.

Я довго зволікаю з перевдяганням, виграючи хвилини в порожнечі власного життя. Коли його дихання стає рівним і глибоким, я обережно лягаю на край ліжка. Едуард спить, заколисаний власною ілюзією щастя — ілюзією про те, що він може витіснити моє минуле, просто створивши «правильне» майбутнє.

Я лежу в темряві, дивлячись у стелю, де тіні від гілок малюють химерні візерунки. Вагітність. Це слово пульсує в скронях, як набат. Я обережно кладу руку на живіт. Якщо це правда... якщо всередині справді зародилося життя, то моя втеча від Яна стає остаточною. Це буде не просто дитина — це буде золота клітка, з якої я вже ніколи не зможу вийти, не зруйнувавши долі обох моїх чоловіків.