Пів року безсонних ночей, літри кави та сотні креслень — усе заради проєкту моєї мрії. Я була в кроці від омріяного підвищення, аж поки в крісло генерального директора не сів він. Данило Воронін. Холодний, цинічний і безжальний столичний бос.
Одним поглядом своїх сірих очей він перекреслив мою працю і заявив: «Це безглуздо. Переробити за три дні або звільнена».
Він думав, що я зламаюся і піду плакати. Але він погано мене знає. Я приймаю його виклик. Ми воюємо на нарадах, сперечаємося на будівельних майданчиках, і я щиро його ненавиджу. Але чому тоді від кожного його випадкового дотику між нами летять зовсім не робочі іскри?