Розділ 13

Вівторок зустрів холдинг «Воронін Груп» пожвавленням. Уже о восьмій тридцять біля ліфтів шепотілися дівчата з бухгалтерії, а Оля на ресепшені генерального судорожно поправляла макіяж. Причиною цього переполоху став приїзд головного інвестора та засновника європейського архітектурного бюро «Литовченко & Ко» — Артура Литовченка. Він прилетів з Відня спеціально для затвердження фінального кошторису «Грін Терри».

Кіра увійшла до кабінету генерального рівно о дев'ятій. На ній був бездоганний білий жакет, а на ногах — ті самі лаковані шпильки. Вона трималася так, наче вчорашнього нічного безумства в темряві ніколи не було.

Але щойно вона переступила поріг, як серце зрадницьки пропустило удар. На дивані, закинувши ногу на ногу, сидів високий, елегантний чоловік у дорогому сірому костюмі-трійці. Почувши звук підборів, він обернувся. Його обличчя миттєво осяяла широка, щира усмішка.

— Кіро?! Не вірю своїм очам! Кицюню, це справді ти? — Артур Литовченко підхопився на ноги й за кілька кроків опинився біля неї.

Перш ніж Кіра встигла бодай щось зрозуміти, він міцно обійняв її за плечі й поцілував у щоку.

— Артуре? — Кіра щиро здивувалася, але на її обличчі вперше за довгий час з'явилася м'яка, тепла посмішка. Вони вчилися разом у КНУБА, Артур був на два курси старшим, красиво залицявся до неї в студентські роки, а після випуску поїхав підкорювати Австрію. — Якими долями? Я не знала, що наше керівництво залучило саме твоє бюро.

— Якби я знав, що провідним архітектором тут моя найкраща студентська муза, я б прилетів ще місяць тому, — Артур грайливо підмигнув їй, продовжуючи тримати її за лікоть.

За закритими дверима кабінету почувся глухий, небезпечний стукіт.

Данило Романович Воронін сидів за своїм столом. Його пальці, що стискали дорогу пір'яну ручку, напружилися так, що пластик ледь чутно тріснув. Маска «холодного боса» сиділа на його обличчі ідеально, але сірі очі перетворилися на два шматки крижаної сталі. Він повільно підвівся, засунувши руку в кишеню брюк, і підійшов до них. Поранену долоню він демонстративно сховав за спину.

— Радий, що ви вже знайомі, — пролунав низький, вібруючий бас Данила. Повітря в кабінеті миттєво похолоднішало на кілька градусів. — Але у нас мало часу. Литовченко, сідайте за стіл. Демидова, звітуйте щодо фасадів.

Артур неохоче відпустив руку Кіри, але підморгнув їй наостанок. Вони всі троє сіли навколо великого столу переговорів. Кіра відкрила ноутбук і почала презентацію. Вона говорила впевнено, чітко, але Артур постійно переривав її, сиплячи компліментами:

— Геніально, Кіро! Твоє бачення ліній просто неймовірне. Данило, тобі неймовірно пощастило з таким фахівцем. Я готовий підписати будь-який бюджет, якщо фасадами займатиметься саме вона.

Данило слухав це, відкинувшись на спинку крісла. Його щелепа ходила жовнами від дикої, неконтрольованої люті, яка закипала всередині. Його виводило з себе все: те, як цей віденський чепурун дивиться на Кіру, те, як він назвав її «кицюнею», і особливо те, що Кіра не грубіянила йому у відповідь, як це робила з ним.

— Інвестор оцінює цифри, а не «лінії», Артуре, — крижаним тоном перервав його Воронін, різко закриваючи папку з кошторисом прямо перед носом Литовченка. — Проєкт потребує серйозного доопрацювання. Особливо фасадна частина. Там є технічні прогалини.

— Прогалини? — Кіра обурено скинула брови, зустрівшись із ним поглядом. Вона бачила, що він просто чіпляється, але в його очах горіло щось інше — темне, владне і шалено ревниве, хоч він і намагався це приховати під діловим тоном. — Я перевірила кожен шов, Данило Романовичу. Там немає помилок.

— Я сказав — є, Демидова, — Данило нахилився вперед, упершись важким поглядом у її обличчя. Іскри між ними знову полетіли з такою силою, що Артур на мить замовк, відчувши цю шалену напругу. — І оскільки пан Литовченко так захоплюється вашим талантом, у мене для вас новий виклик. Ви вилітаєте разом із ним у закордонне відрядження до нашого головного офісу у Варшаві. На три дні. Разом. Будете захищати проєкт перед радою директорів.

Кіра заціпеніла. Летіти з Артуром? Воронін сам віддає її в руки іншого чоловіка, якого явно терпіти не може?

— Але... — почала вона.

— Жодних «але», — сухо відрізав Данило, підводячись і показуючи, що аудієнцію закінчено. Його очі потемніли від прихованого болю і гніву. — Літак завтра о сьомій ранку. Підготуйте всі документи. Нам потрібен цей контракт, Демидова. Покажіть свій «високий професіоналізм».

Він круто розвернувся і підійшов до вікна, спиною показуючи, що розмова вичерпана. Артур підвівся, усміхаючись, і торкнувся плеча Кіри:

— Ну що ж, Кіро, схоже, на нас чекає незабутня поїздка. Я заїду за тобою вранці.

Кіра кивнула, але її погляд був прикутий до широкої, напруженої спини Вороніна. Вона ненавиділа його за цей наказ. Він виштовхував її з кабінету, але чому тоді в його голосі звучала така залізна, сичача лють? Війна вийшла на новий, міжнародний рівень.