Розділ 6

Минуло близько сорока хвилин. У кабінеті панувала тиша, порушувана лише шелестом паперів на столі Данила та тихим шурхотом дощу за вікном. Кіра так і сиділа на дивані, підібгавши під себе босі ноги й загорнувшись у його худі, наче в броню. Вона принципово дивилася у вікно, ігноруючи присутність чоловіка.

Раптом двері кабінету тихо відчинилися, і всередину буквально залетіла захекана Оля з кількома фірмовими пакетами в руках.

— Данило Романовичу, я все купила! — відпортувала секретарка, переводячи подих. — Костюм за розміром, як ви просили, і... ось.

Вона поставила перед диваном, де сиділа Кіра, елегантну картонну коробку з логотипом відомого бренду, а пакети з одягом акуратно поклала поруч.

— Дякую, Олю. Вільна. На сьогодні можеш іти додому, — сухо кинув Данило, навіть не підводячи очей від екрана ноутбука.

Коли секретарка зникла, Кіра зсунула брови й повільно підсунула коробку до себе. Відкривши її, вона всередині ледь не задихнулася від обурення. На шовковому папері лежали розкішні, ідеально лаковані чорні туфлі-човники. На тонкій, витонченій шпильці заввишки щонайменше десять сантиметрів.

Кіра ривком піднялася з дивана, тримаючи в руці одну туфлю, як зброю, і підійшла до його столу.

— Ви знущаєтеся з мене, Воронін?! — її голос аж затремтів від нової хвилі гніву. — Шпильки? Після того, як я ледь не зламала шию на вашому клятому будівництві?! Ви спеціально наказали купити саме це взуття, щоб я знову загрузла в багнюці чи зламала собі ноги прямо в офісі?

Данило повільно відкинувся на спинку крісла. Його погляд ковзнув по її босих ногах, потім піднявся вище — туди, де з-під величезного чорного худі виднілися її стрункі стегна, і нарешті зупинився на її розлюченому обличчі. На його губах з'явилася тонка, крижана й неймовірно роздратована усмішка.

— Демидова, у вас параноя, — спокійно й жорстко промовив він. — Моїм єдиним наказом було купити взуття тридцять сьомого розміру, в якому провідний архітектор не соромитиметься з'явитися перед інвесторами. Те, що Оля обрала шпильки — її смак. Але якщо для вашого «високого професіоналізму» десять сантиметрів підбора — це смертельний трюк, то можете йти додому босоніж. Мені байдуже.

Кіра стиснула зуби так, що аж щелепа заболіла. Його зверхність ранила дужче, ніж каміння на будівництві.

— Я піду в цьому взутті, Воронін, — процідила вона крізь зуби, з усього маху кинувши туфлю назад у коробку. — І повірте, я ходитиму в ньому так, що ви ніколи не побачите моєї слабкості. А ваше худі... можете спалити. Мені воно більше не потрібне.

Вона схопила пакети з одягом і коробку, гордо розвернулася і, намагаючись не шкутильгати на босу ногу, практично вилетіла до ванної кімнати, щоб перевдягнутися.

Данило дивився на зачинені двері, і його маска «холодного боса» на мить дала тріщину. Він важко видихнув, стиснувши пальці на переніссі. Ця дівчина була суцільним ходячим скандалом, але кожна її шпилька, кожне гостре слово лише сильніше розпалювали в ньому небезпечне бажання приборкати її гордість.